ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

19.03.06 Телеканал „Інтер” 13:40

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     „И снизу лед и сверху – маюсь между, - пробить ли верх или пробуравить низ? Конечно, всплыть и не терять надежду, А там – за дело в ожиданьи виз. Лед надо мною, надломись и тресни! Я весь в поту, как пахарь от сохи. Вернусь к тебе, как корабли из песни, Все помня, даже старые стихи. Мне меньше полувека – сорок с лишним, Я жив, тобой и Господом храним, - Мне есть что спеть, представ перед Всевышним, Мне есть чем оправдаться перед ним...
     Це були останні вірші Володимира Висоцького. Він не склав до них мелодії, не настроїв гітари, не наспівав на магнітофон. А Їдучи з Парижа, забрав папірець, пообіцявши дружині надіслати остаточний варіант телеграмою.
     За кілька тижнів Висоцький помре в Москві, на руках у своїх приятелів. Якби не багатотисячний натовп біля Театру на Таганці і на Ваганьковському кладовищі, - у його смерть було б важко повірити. Бо ще за життя Висоцький існував як голос і як легенда, а не як звичайна людина.

"Клікніть" на фото для збільшення


     Його колег часом ображало, коли на творчих зустрічах їх запитували з залу: „А ви знайомі з Висоцьким?”, „Чи правда, що його арештувало КДБ?”, „Кажуть, його звільнили з театру і він порізав собі вени?”, „Де він?”
     Навіть поверхове знайомство з Володею було перепусткою в світ слави. Про кумира розповідали міфи. Значна частина яких була – правдою: життя Висоцького давало сотні приводів для пліток.
     У нього справді був дар – закохувати в себе жінок. І друзі знали, що з бУдь-якої вечірки Володя піде з найгарнішою дівчиною...
     Офіційний шлюб він брав тричі. Іза, Людмила, Марина... Ці жінки ставали його музами і несли свій хрест – бути дружинами Поета. Без них не було б і його – Володимира Висоцького.

"Клікніть" на фото для збільшення


     П‘ятдесят шостий рік. Студенти школи-студії МХАТ розбурхані звісткою: ЦК комсомолу організує поїздки концертних бригад на цілину. Їдуть усі, і серед інших – красуня Іза Жукова. Поміж студентів дев’ятнадцятирічна Іза поводиться стримано: вона заміжня і в Таллінні на неї чекає чоловік. Та ось літо закінчується. Молода жінка повертається до Москви – і вся її неприступність раптом кудись зникає. Причина – рум’яний першокурсник у смішному піджачку...

"Клікніть" на фото для збільшення


     Из книги Изы Высоцкой «Короткое счастье на всю жизнь»:
     Его звали Вовочка, Володя, Вовчик и даже Васек. Было ему 18 лет. Он весь – радостная готовность помочь, подсобить, выручить, просто так поздороваться, и все пупырышки на его многоцветном пиджаке озорно подмигивали. Случилось чудо. Он стал родным и любимым – глупый мальчик, смешной-смешной, влюбленный во всех девочек сразу… Он не обращал никакого внимания на мою взрослость и замужний статус, появлялся всюду всегда неожиданно, протягивал конфетку, мандаринку, яблоко, ласково смотрел в упор…

"Клікніть" на фото для збільшення


     Іза переїхала до Володі, на Першу Міщанську вулицю. Ніна Максимівна, Володина мати, показувала дівчині дитячі фотографії сина: ось він у локонах і матросці, а ось – на лижах у піонертаборі. Розказувала, як вони голодували під час війни. Як маленький Вова розвантажував мерзлу картоплю в магазині, а потім приготував із неї абсолютно неїстівні оладки.
     Ніна Максимівна дуже пишалася тим, що змогла виховати сина сама. Із батьком Володі, Семеном Володимировичем, вона розлучилася ще до народження сина. А втім, тато допомагав їм постійно. Деякий час Володя навіть жив у батька-фронтовика: у гарнізоні, який після війни залишався на території Німеччини. Демобілізувавшись, Семен Висоцький оселивсь у Великому Каретному провулку, в центрі старої Москви.
     В обідню перерву Іза та Володя часто бігали у Великий Каретний. У батьковому домі царював особливий аромат – суміш дорогих парфумів і гострої східної кухні. Друга дружина батька, Євгенія Степанівна, була вірменкою.

"Клікніть" на фото для збільшення


     Узагалі, чоловіки з роду Висоцьких, як правило, одружуватися по кілька разів. Початок традиції поклав іще дід, повний тезка Володі – Володимир Семенович Висоцький, який мав чотири дружини і чотири освіти. Щоправда, від народження дід звався Вольф Шльомович. Він жив у Києві і мав за часів непу свій бізнес. Потім дід подався до Москви, лишивши в Києві дружину Дебору-Ірину та дітей.

"Клікніть" на фото для збільшення


     У п’ятдесятих роках ця Володина бабуня – Ірина Олексіївна – була відомим київським косметологом. Клієнтки роками ходили до неї по креми вічної молодості. До того ж вона захоплювалася театром. Вона єдина з усієї сім‘ї підтримала онука, коли той кинув солідний інженерно-будівельний інститут і подався до школи-студії МХАТ. Саме бабусі Володя доручив опікуватися Ізою, яка збиралася до Києва...
     Из книги Изы Высоцкой «Короткое счастье на всю жизнь»:
     Стремительно надвигается весна четвертого курса. Я получила диплом с отличием и направление в театр Леси Украинки Киевский вокзал был затоплен моими слезами. Я стояла вжавшись в стену, а Володя, упершись ладонями, отгораживал меня от всего мира. И я ужас как ревела. И мы ужас как целовались. Поезд вздрогнул, и я, окончательно, обессилев, вжалась в угол полки, уносясь в далекое, в страшное, в разлуку.

"Клікніть" на фото для збільшення


     Володя приїхав на прем’єру вистави „Вот я иду”, де Іза грала поряд із такими видатними майстрами сцени, як Юрій Лавров, Павло Луспекаєв та Олег Борисов. А в першому ряду, на своїх постійних місцях – чотирнадцять та п‘ятнадцять – сиділа київська рідня Володі: бабуся Ірина Олексіївна та її чоловік, страшенно горді „Вовиною талановитою дівчинкою”...
     Але Іза відчувала, що потрібна Володі в Москві. І зрештою – звільнилася з театру. Як не шкода, але прощавай, Києве! Позаду неприємне розлучення з першим чоловіком – і ось уже призначений день весілля. Невдовзі Іза вже носитиме його прізвище – Висоцька.

"Клікніть" на фото для збільшення


     Из книги Изы Высоцкой «Короткое счастье на всю жизнь»:
     Осень шестидесятого – сплошные огорчения. Начались мои безработные муки. Володя маялся в Пушкинском театре – ходил из кулисы в кулису с барабаном в массовке. Была у него в театре заступница и покровительница – он ее очень любил, говорил о ней с нежностью, иногда провожал домой. Приходил осиянный. Я ревновала – Фаина Георгиевна Раневская! Володю не раз увольняли. Фаина Георгиевна восстанавливала. Этой же осенью Володя снимался в «Карьере Димы Горина».
     У нас уже жила гитара. Простая, желтенькая, купленная на Неглинке. Они с Володей стали нерозлучны. В любую свободную минуту он тянулся к ней, брал всегда бережно, настойчиво пробиваясь к тайне ее души и голоса. Мне кажется, он относился к ней как к живому существу… Я терзалась. Нас стало трое.

"Клікніть" на фото для збільшення


     До модного одягу, мерседеса і кооперативної квартири на Малій Грузинській іще так далеко... Життєвий простір та комфорт з’являться у Висоцького після багатьох репетицій, тисяч безсонних ночей над римованими рядками та сотень відпрацьованих на надриві концертів... А поки що настає новий, 1961-й рік, який Володя та Іза зустрічають разом. Святкують із не найкращим настроєм: робота в театрі у Висоцького не складається. Він задіяний лише в масовці і вже вкотре „заливає” невдоволеність алкоголем.
     Одного разу додому його привезли друзі – п‘яного до безпам‘ятства. Від образи Іза вискочила надвір в самій сорочці... Опритомнівши, Володя пообіцяв дружині не пити: Іза чекає дитину. Проте мати Володі, Ніна Максимівна, категорично проти народження онуків і змушує невістку перервати вагітність. Щоб повернути душевну рівновагу, Іза рветься подалі з Москви... І Володя не в змозі утримати дружину.

"Клікніть" на фото для збільшення


     Молоду артистку Висоцьку тепло приймають у стінах Ростовського драмтеатру. В Ізи багато творчої роботи, але вона переживає за Володю: його незатребуваність у театрі періодично спричиняє тяжку депресію. Аж раптом дзвінок подруги: „Ти повинна знати: Люда Абрамова чекає дитину від Володі”.
     Из книги Изы Высоцкой «Короткое счастье на всю жизнь»:
     Володя позвонил чуть позже. «Это правда?» - спросила я. Он врал, убедительно врал. «Как прилетишь, так и улетишь», - сказала я. И поставила точку. Больше не было писем, редкие телефонные звонки, деловые разговоры с неуютными паузами: «Прислать завление в милицию, чтобы выписали?» - пожалуйста. Выслать документы на развод – с удовольствием. Как я? – замечательно, прекрасно, лучше не бывает».

"Клікніть" на фото для збільшення


     Мы встретились в Москве в конце августа – начале сентября. Он привез мне песню «О нашей встрече, что и говорить»… На другой день, мы, взявшись за руки, пошли подавать документы на развод.
     Іза так і не повернулася до Москви. Зараз вона живе у Нижньому Тагілі. Її син Гліб носить прізвище матері. Він – Висоцький. Із Володею Іза зустрічалася кілька разів, випадково. Побувала на „Гамлеті” в Театрі на Таганці. І на трьох його концертах. Зворушена, не могла утриматися від сліз... Остання їхня зустріч була у сімдесят шостому.
     За рік після смерті Володі Іза відвідала Ніну Максимівну: просила віддати її листування з чоловіком. Ніна Максимівна промовчала. І лише перед своєю кончиною зізналася першій невістці, що спалила ці листи...

"Клікніть" на фото для збільшення


     Із початку шістдесятих гітара стає постійною супутницею Висоцького. Він бере її всюди, а найчастіше – в компанію давніх, шкільних друзів, які жили у Великому Каретному. Один із них – Толик Утевський – працював у Московському кримінальному розшуку. Це в нього був той самий „чорний пістолет”, про який ідеться в пісні “На Большом Каретном”. Іноді „друг Толян” брав Володю з собою на обшуки й допити...
     Володині пісні про життєві драми злочинців записувались на бобінні магнітофони й ходили по руках. Хто не знав Висоцького, думали, що це надриває горлянку рецидивіст, який пройшов усі зони від Уралу до Камчатки...

"Клікніть" на фото для збільшення


     Друзі знали, що за атрибутикою блатного життя у Володиних піснях ховається любов до всього неординарного: до ризикованих пригод, таємниць, битв за справедливість... Одного разу він напросився в Утевського на розкриття безнадійної справи: у чоловіка зникла дружина. Слідчі висунули версію, що він – чоловік – і є вбивцею, однак довести цього ніяк не могли. До діла взявся Висоцький. Він опитав сусідів підозрюваного, вдаючи родича цього чоловіка. Причому так талановито, що одна з жінок таки згадала про великий мішок, що сусід виносив з дому. Невдовзі мішок із трупом жінки витягнули з річки – злочин було розкрито.
     Із нього й справді міг би вийти класний сищик. Так вважали друзі. Вони вмовляли Висоцького схаменУтись, узятися за розум, а він – з‘являвся у Великому Каретному серед ночі: розхристаний, з розбитим носом, нещасний... Потім було похмілля і каяття.

"Клікніть" на фото для збільшення


     ...Шістдесят другий рік був для Висоцького дуже важким. Із Театру імені Пушкіна він пішов сам. Із Театру мініатюр його вигнали з формулюванням „За цілковиту відсутність почуття гумору”. А до „Соврємєнніка” не взяли, бо на переглядовому спектаклі, він, побачивши у залі друзів, вставив у текст ролі відсебеньки.
     Та ось, на щастя, його викликали на „Ленфільм” – на кінопроби. Висоцький подався в Ленінград у своєму фартовому „пухирчастому” піджаку, із зубною щіткою і пастою в кишені. У позичених брюках. І з упевненістю, що він – найкращий.
     Уже за місяць Висоцький надішле друзям у Великий Каретний телеграму: „Негайно приїжджайте. Одружуюсь із найгарнішою актрисою Радянського Союзу. Володя”.

"Клікніть" на фото для збільшення


     Люся Абрамова, партнерка по фільму „713-й просить посадки”, справді носила титул „Міс ВГІК” – за свою вроду.
     Їхнє рішення жити разом і народжувати дітей – було як миттєва імпровізація. Люся наче перебувала під гіпнозом. Ображатися і нервувАтись вона стане потім: коли чоловікове спілкування з дітьми зведеться до півгодини на тиждень: одного – в куток, другому – потиличник. Коли він часто не ночуватиме вдома... Але й тоді Люся не зрадить, не кине, не піде. Разом із батьками Володі вона сидітиме біля його ліжка, коли він уперше лікуватиметься від алкоголізму в лікарні. Зараз Людмила згадує лише про СВОЮ „залежність” – залежність від Висоцького. Від його поетичного дару, який тоді був сенсом її життя. Від його чоловічого магнетизму і душевної вразливості.
     Володя любив робити те, що не міг ніхто. Ризикувати, не боячись зламати шию. Але вже тоді існувало багато речей, яких він не допускав. Які не любив так, як міг не любити тільки він.
     “Я не люблю” стане його програмною піснею. Він не міг ненавидіти людей, але ненавидів зло. Як Достоєвський, шукав “людину в людині”, і глядачі плакали над долями його героїв, хоч ці персонажі могли бути вбивцями, ошуканцями і злими геніями...

"Клікніть" на фото для збільшення


     Йому таки вдалося знайти свій театр і свого режисера. Юрій Любимов згадує, як у вересні шістдесят четвертого року до нього, у новостворений Театр на Таганці, прийшов найматися молодий актор. І замість щось почитати, почав співати пісні. Запланована п’ятихвилинна зустріч розтягнулася на півтори години. Любимов узяв Висоцького до трупи – і відтоді про Таганку почали говорити як про театр Висоцького. Гамлет, Галлілей, Хлопуша, Свидригайлов – ці ролі з Успіхом могли грати інші актори Таганки: Валерій Золотухін, Леонід Філатов. Могли. Але не так, як Висоцький. Володин талант змушував Любимова терпіти його зриви і часті відлучки, бесіди з працівниками КДБ про нелегальні концерти його актора. Коли терпець Любимова уривався, Висоцького показово звільняли. А потім – колектив брав Володю на поруки. І він своєю фантастичною працездатністю знову завоював прихильність режисера.

"Клікніть" на фото для збільшення


     Шістдесят шостий – шістдесят сьомий роки. Висоцький затребуваний у кіно: він грає у фільмах „Вертикаль”, „Короткі зустрічі”, „Служили два товариші”, „Інтервенція”. У нього виходить перша платівка – з піснями до кінофільму „Вертикаль”. Виходу платівки допоміг Юрій Ентін, автор знаменитих „Бременських музикантів”.
     На жаль чи на щастя, гроші вже не могли зміцнити шлюбу. Висоцький захопився колегою по театру Танею Іваненко. А згодом у ресторані Будинку актора він побачив жінку, яка вже давно зачарувала його – з екрану. Французька кінозірка російського походження Марина Владі, Марина Володимирівна Полякова-Байдарова – чаклунка з однойменного фільму. „Нарешті я зустрів Вас”, - сказав він і поцілував Марині руку.

"Клікніть" на фото для збільшення


     З книги Марини Владі:
     «Ты сказал, что хочешь уйти и петь только для меня. Я вижу твои глаза – сияющие и нежные, коротко остриженный затылок, двухдневную щетину, ввалившиеся от усталости щеки. Ты некрасив, у тебя ничем не примечательная внешность, но взгляд у тебя необыкновенный. Когда ты берешь гитару, меня поражает твой голос, твоя сила, твой крик.. Ты объясняешь мне, что театр – твое ремесло, а поэзия – твоя страсть. И тут же говоришь, что давно любишь меня.. И что я обязательно буду твоей женой»
     Люся, Таня, Марина... Безкінечний ланцюг бажань, ревнощів і докорів сумління. І знову – запій. Висоцький опиняється у петлі. Цей день став би останнім у його житті, якби не випадок...

 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003