ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

14.01.05 Телеканал „Інтер” 23:50

15.01.05 Телеканал „Інтер” 12:40

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Останнього дня зими сорок третього року в Російському клубі, в самому центрі Шанхая, зустрілися двоє – відомий артист-емігрант Олександр Вертинський, який вже вісім років жив та виступав у Китаї, і посол СРСР у цій країні. Бесіду вели доброзичливо: артист щиро радів перемогам радянських військ, а посол розхвалював, як завжди, блискучий, виступ співака. Аж раптом поцікавився: чи не хоче артист поїхати до СРСР? “Та я вже багато разів “кланявся”, - відповів Вертинський, - і щоразу отримував відмову”. Посол трохи помовчав і спитав: “Олександре Миколайовичу, а чи була у вас мати?” “Яке дивне запитання, - обурився артист, - звичайно”. “А скільки разів ви могли б їй вклонитися?” “Скільки завгодно”. “То кланяйтесь іще раз”, - закінчив розмову посол.      І Вертинський вклонився. На початку березня він написав листа на ім’я тодішнього заступника голови Раднаркому В’ячеслава Молотова. “Еміграція – велика і важка кара, - сповідувався в листі артист, - але жити далеко від Батьківщини зараз, коли вона обливається кров’ю, – найтяжче. Я – артист, мені за п’ятдесят, але я маю сили, і моя творчість може багато дати людям. Я ще буду корисний Батьківщині. Пустіть мене і мою родину додому.” Лист потрапив на очі Йосипу Віссаріоновичу. “Нехай “доспівує” тут”, - прихильно мовив генералісимус.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Прохання Олександра Вертинського задовольнили. Він повернувся додому восени того ж року – з дружиною, тещею і чотиримісячною донькою Маріанною. Уже через місяць йому видали трудову книжку із записом: “Зарахований до штату Гастрольбюро Всесоюзного гастрольно-концертного об’Єднання на посаду артиста-співака вищої категорії”. Це означало, що тепер шляхи Вертинського лежатимуть не до бананово-лимонного Сінгапуру, а до Владивостока, Магадана, Іркутська і Ашгабата...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Щомісяця Олександр Миколайович давав двадцять-двадцять п’ять концертів. І хвилювався перед кожним виступом – як слухатимуть? як прийматимуть? Чи зрозуміє новий, радянський глядач його – емігранта з 23-річним стажем, людину, що не так давно носила тавро “мотлоху вчорашньої епохи”? Кожна зустріч з глядачами була наче суд, кожна гастроль – як вихід на лінію фронту. Але він терпів усі труднощі і тримався гідно. Коли із залу кричали: “Співай “лимончики”, білогвардійщино!”, артист спокійно пояснював, що це пісня Утьосова, і він ніколи її не виконував.      Пісні до свого репертуару Вертинський добирав ретельно, але майже половину з них цензура забороняла. На його щастя, центральна влада не реагувала на закиди окремих громадян, які писали до ЦК ВКП(б) та в газету “Культура і життя”, що концерти Вертинського “деморалізують аудиторію, притупляють більшовицьке чуття” та “відгонять космополітизмом і кабаччиною”...

"Клікніть" на фото для збільшення

     У серпні сорок п’ятого Вертинський приїхав у Київ – місто свого дитинства. Він гуляв схилами Дніпра, ходив знайомими вулицями, дихав київським повітрям – і не міг надихатися. “Був у Володимирському соборі, - писав Вертинський дружині Лідії, - його вже реставрують. Я дивився на Божу Матір живописця Нестерова і згадував, як був закоханий у неї, як носив їй квіти. Як заздрив хлопчикам, які прислуговували біля вівтаря в білих і золотих одежах; як мріяв бути таким, як вони, і щоб усі на мене дивилися... Уже тоді я підсвідомо хотів бути артистом”.      Якщо Москва означала для Вертинського повернення на Батьківщину, то Київ став поверненням у рідний дім. Поверненням тріумфальним, з великими аншлаговими концертами в Оперному театрі і в колишньому Соловцовському – в якому раніше був статистом і з якого його ганебно вигнали. Бо через нестерпний голод він відкрутив від глядацького крісла бінокль і продав на базарі.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Сашка виховувала тітка Марія – сестра його матері Євгенії Сколацької. Марія вважала, що в смерті сестри, яка пішла з життя після невдалого аборту, винен Сашків батько – київський адвокат Микола Петрович Вертинський, котрий жив з Євгенією поза шлюбом.      Неприязнь до Миколи Вертинського тітка Марія виливала на малого Сашка. А після смерті адвоката навіть сповістила хлопцеві, що його сестра Надія померла, - хоч насправді її взяли на виховання інші материні родичі.      Вічно битий, голодний і затурканий, Сашко з відчаю бешкетував іще більше. Крав дрібні гроші, ходив до гуртків, де гімназисти обмінювалися забороненою літературою. Замість навчання – грав на гітарі та годинами простоював біля кафешантанів і театральних під’їздів. У київському Клубі фармацевтів Сашко з успіхом виконував циганські романси під власний акомпанемент. Така поведінка не подобалася тітці – і врешті-решт вона вигнала племінника-байстрюка, повикидавши його речі в садову альтанку.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У шістнадцять років для хлопця почалося самостійне життя: він працював у друкарні, продавав листівки, вантажив кавуни. Закохувався в молоденьких гімназисток – і страждав.      Улітку тисяча дев’ятсот дванадцятого року Вертинський подався до Москви, мріючи про акторську славу. Однак там на нього ніхто не чекав. У пошуках роботи хлопець збивався з ніг. Час від часу він пробігав повз квітковий магазин Ноєва і Крутова, у вітринах якого за будь-яких морозів цвіли гіацинти, бузок, лілові пармські фіалки – лакфіоль – наче символ примарної мрії. І коли з’являлася можливість вибирати – купити хліба чи бутон камелії – Сашко обирав камелію. Нею він прикрашав блузу, і ходив образі загадкового, невизнаного генія. У цього сноба до нестями закохувалися юні курсистки...      За деякий час Вертинського все-таки прийняли до трупи Мамоновського театру мініатюр працювати, але не за гроші, а за тарілку борщу й котлети. Через рік він отримував уже двадцять п’ять рублів на місяць, і це був лише початок “світлої смуги”.      Якось на афіші “Театру сміху й веселощів” він побачив ім’я – Н.Н. Вертинська. І написав їй листа. Вона відгукнулася... Отак, несподівано, у Москві знайшлася Сашкова сестра – Надя.      Кокаїн уводив у світ ілюзій і яскравих бажань. Під кокаїном було легше епатувати публіку. Хотілося писати вірші – про лілових негрів, кришталеві труни, маленьку балерину, морок і безодню. Проте кокаїн руйнував свідомість. Одного разу Вертинському здалося, що сам бронзовий Пушкін зійшов з п’єдесталу і скочив на підніжку трамвая. Після цього артист пішов до лікаря, і той запропонував: або на два роки – в лікарню, або коробку з кокаїном – у вікно. Вертинський зрозумів, що час зупинитися, втекти – куди-нЕбудь, аби подалі від московської богеми.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У санітарному поїзді Вертинський уперше примірив до себе “костюм П’єро”: на білий халат нашив помпони, а обличчя намастив білилами.      Свої мініатюри – “арієтки” – медбрат П’єро виконував перед пораненими, які просили співати ще і ще. Та якось у санітарний поїзд на ім’я Вертинського надійшла телеграма: у Москві від передозування кокаїну померла сестра Надя.      Вертинській повернувся додому. А вже незабаром його афіші висіли по свій Москві. Перед ним радо відчиняли двері кабаре, кафешантанів, маленьких театрів... Тільки тепер П’єро виходив на сцену не в білому, а в чорному.      Двадцять п’ятого жовтня сімнадцятого року у Вертинського був бенефіс. Увесь вечір він співав своїх найкращих пісень і додому повертався на трьох закиданих квітами прольотках. А коли почув постріли – не надав цьому жодного значення.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Він особливо не замислювався над політичними подіями, доки не побачив похорону зовсім юних хлопців – юнкерів Олександрівського училища, які захищали московський Кремль.      Ця пісня стала першим відгуком манірного артиста на те, що коїлося в Росії. Виконавши її, Вертинський одразу отримав виклик до ЧеКа, де його грізно попередили “не співчувати у своїх піснях ворогам революції”.      Згодом Вертинський вирушив у гастрольну поїздку на південь: Катеринослав, Київ, Харків, Ялта, Новоросійськ, Одеса. Йому здавалося, що він кружляє по своїй артистичній орбіті – насправді ж він ішов разом із білою армією. Де вона – там і його слухачі, шанувальники, друзі.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У листопаді двадцятого року в Севастополі Вертинський сів на пароплав “Великий князь Олександр Михайлович”, який прямував до Стамбула.      У Туреччині, Греції, Бессарабії, Франції та Німеччині опинилося чимало російських артистів. Олександр Вертинський, Петро Лещенко, Юрій Морфессі, Димитрієвичи – несли традиції російського романсу і циганського фольклору. Вони співали для всіх: махновців, петлюрівців, самостійників, монархістів, кадетів, шпигунів різних мастей... Втім, саме неперевершеного Вертинського найбільше любили “вершки суспільства”: Вандербільди і Ротшильди, представники монархічних домів Європи. Щоб послухати його спів, у паризькі ресторани “Казанова” та “Ермітаж” спеціально приїздили Шаляпін, Мозжухін, Чарлі Чаплін та Марлен Дітріх.      Париж був біля ніг Вертинського, але вогні паризьких вулиць уже не вабили його. Душевна утома змушувала їхати – до Америки, Палестини і, зрештою, до Китаю, де він зостався на довгі вісім років.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Але згодом Вертинський збагнув, що був неправий. Закохавшись до нестями в юну Лідію Циргваву, грузинку княжого роду, - відчув, наскільки потрібна йому пристань – родина, дім, Батьківщина.      І коли особисті Острахи та формальності повернення були позаду, коли в нього вже було все, чого він прагнув – Вертинським оволоділа жага творчості. Він навіть спробував знайти себе в радянському кіно.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Цей загадковий світ залишився в кадрах німого кіно – там, де були рокові жінки, галантні кавалери, палке й нестримне кохання. Кінодебют Вертинського відбувся ще тисяча дев’ятсот дванадцятого року, коли він заприятелював з Іваном Мозжухіним – одним із перших театральних акторів, що з довірою поставився до Великого Німого. Мозжухін та Вертинський часто бували на студії Ханжонкова, де знімались у фільмах за невибаагливими сюжетами, взятими мало не з романсів.      Одного разу вони привели до Ханжонкова Віру Левченко, за чоловіком – Холодну. Саме Олександру Вертинському вдалося побачити в ній – своЄєу таємному коханні – майбутню зірку кіно, „королеву екрану”. Вірі він присвятив і “Маленького креольчика”, і “Ваші пальці пахнуть ладаном”... Забобонна Віра вимагала зняти присвяту їй з останньої пісні, героїня якої лежала в труні. Вертинський не посмів перечити, проте скорботні рядки все-таки виявилися пророчими. Через два роки сповнена життя і надій красуня підхопила важкий грип – “іспанку”, і померла.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Казки для дітей Вертинський писав переважно в листах – на превеликий жаль, своєї родини артист не бачив місяцями. До середини п’ятдесятих він устиг п’ять разів об’їхати з концертами всю країну. Намагався заробити гроші, щоб забезпечити велику родину. Хотів, щоб його дівчатка мали свіжі фрукти і відпочивали на дачі, а дружина могла вчитися живопису і зніматися в кіно. Тому погоджувався виступати в будь-яких умовах.      Його концертмейстер Брохес пригадував, що в Мукачевому, у місцевій філармонії, рояль був розладнаний і звучав наче старий клавесин. Змучений переїздом, шістдесяти-семи-річний Вертинський спочатку відмовився виступати. І місцевий адміністратор пожартував: “Ваша правда, Олександре Миколайовичу, але інструмент історичний: на ньому й Шопен не захотів грати”. Жарт погасив гнів артиста, якому дедалі більше боліло, що влада його – цинічно нехтує.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Олександр Миколайович іще раз побував у Києві – у травні п’ятдесят п’ятого року. Цвіли вишні, квітнули яблуні та груші, буяли зеленню каштани... На вулиці він почув ласкавий жіночий голос: “Шура! Шурочка!” - мати кликала дитину. Вертинський здригнувся... і раптом заплакав. З цього міста він пішов хлопчиком і повернувся сюди старим. Свій останній вірш він присвятив Києву.

"Клікніть" на фото для збільшення

     За два роки Вертинський відвідав інше дороге йому місто – Ленінград. Відкриваючи концерт був, як завжди, небагатослівним. Співав на біс “У степу молдаванському”. А наступного дня, двадцять першого травня, в артиста мав бути вихідний. Таких днів він не любив. Зранку сів писати спогади, потім дивився кінострічку “Дон Кіхот” – Герцогиню там грала його дружина. Згадавши про сім’ю, розхвилювався... і серце не витримало. Колеги довго не могли знайти серцевих ліків, та ще й, на біду, десь забарилася швидка... Ленінградськими гастролями закінчився життєвий і творчий шлях артиста Вертинського.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Попри небажання Олександра Вертинського, його доньки стали артистками. А внуки успадкували й інші таланти – хист до живопису, режисури. Та найцінніше, що залишив артист своїм дітям, – прагнення завжди бути яскравою індивідуальністю – у творчості, у власній справі, в буденному житті.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Колись Вертинський склав притчу, в якій янгол привів його на вищий суд. “Хто цей П’єро?” – запитав Господь. “Та так, колишній кокаїніст, - відповів янгол, - але він був медбратом і зробив тридцять п’ять тисяч перев’язок пораненим. А ще – він артист.” “Ну, добре, - вирішив Господь, - нехай ці тридцять п’ять тисяч помножаться на мільйон і перетворяться на оплески”.      Поетові, який так дивовижно виконував свої вірші, аплодують і досі.

 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003