ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

29.03.03 УТ-1 21:45 30.03.03 УТ-2 10:05

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Якось восени 1959 року в двері київської школи № 153 зайшов молодий ставний хлопець. Перед ним, свіжоспеченим випускником факультету фізвиховання педагогічного інституту, стояло завдання: зібрати команду дівчат для нового тоді в Україні виду спорту. Відібравши найенергійніших школярок, майбутній тренер запитав, в які ігри їм подобається грати. Хтось сказав „у гилку”, хтось „у баскетбол”... Аби зацікавити семикласниць, тренер пообіцяв і те, і інше. А також запевнив, що зробить їх олімпійськими чемпіонками. Хоча тоді йому ніхто не повірив.
     Отак завдяки наполегливому бажанню та волі двадцятитрирічного тренера Ігоря Турчина народилася команда, яка двадцять років поспіль не знатиме поразок у чемпіонаті СРСР і за унікальні досягнення потрапить до Книги рекордів Гіннесса. Так почалося сходження до вершин спортивної слави Зінаїди Столітенко-Турчиної, яка зіграє понад 300 ігор за гандбольний клуб “Спартак” і яку 2000-го року в Парижі вшанують титулом “Найкраща гандболістка століття”. Але щоб здобути цю - найвищу - перемогу, спортсменці та тренеру знадобилося ціле життя.
     Ігор Турчин виявився тонкиим психологом. Він був упевнений, що постійно бути разом – це неодмінна умова перемоги. Хлопцям, які зазіхали на спартаківок, давав відсіч - якщо не влаштовували моральні якості залицяльників. Легковажну поведінку дівчат, а до неї відносилося навіть гуляння під ручку, - розбирав на зборах.
     До того ж він зумів закохати в себе усю свою команду.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Ішов час. Дівчата ставали справжніми красунями. Уся команда напружено чекала – кого ж тренер обере за дружину? А він уже тоді вподобав Зіну. І вона відповіла взаємністю.
     Спартак” пробився в найвищий дивізіон союзного чемпіонату 1964-го року. Зіна та Ігор одружилися в 65 –ому. І цього ж року Зінаїда вперше поїхала за кордон у складі збірної СРСР.
     Кажуть, найстрашніше для спортсмена – це лава запасних. На щастя, Зіна сиділа на ній рідко, а травми обминали її, як і багатьох спартаківок, завдяки тренерським методикам Турчина. За 30 років спортивної кар’єри вона здобула дві золоті олімпійські медалі, 20 разів ставала чемпіонкою СРСР, 13 разів – володаркою Кубка європейських чемпіонів. А між змаганнями, тренуваннями та поїздками за кордон встигла народити Ігорю двох дітей.
     1984-го року в родині Турчиних було два капітани: Зіна – капітан збірної СРСР, і Наталя – капітан команди Київської дитячо-юнацької спортивної школи №2. І обидві святкували перемогу своїх команд: одна - у міжнародному турнірі “Дружба-84”, друга - у всесоюзному - “Стрімкий м’яч”. Невдовзі Наталка з’явилася і в складі київського “Спартака”. Ну, а голова гандбольної родини з нетерпінням чекав, коли підросте малий Мишко.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У команді Зінаїду називали диригентом. Адже вона була центральним гравцем, тобто, по суті, вела гру: повинна була бачити весь майданчик, вмить оцінювати обстановку. Удома ж це була звичайна жінка, зі звичайними жіночими клопотами. На тренуваннях їй діставалося від Турчина вдвічі більше, ніж іншим членам команди. А вона відповідала йому ніжністю й турботою: творила затишок в оселі, готувала смачні домашні наїдки... І дарувала радість спілкування, яке так цінували діти та гості родини Турчиних.
     Перед сеульською Олімпіадою 88-го року в родині Турчиних панувало особливе хвилювання. Ігорю Євдокимовичу здавалося, що дівчата, яких взяли до збірної з багатьох команд, погано підготовлені. Він вирішив “підстрахуватися” спартаківками, тому взяв на гру ветеранів, і в тому числі Зіну, яка була значно старшою за інших дівчат.
     Сеул і все, що було після нього, закарбувалось у пам’яті Зіни на все життя. Шанувальники команди, які звикли пишатися перемогами “Спартака”, улюлюкали з трибун і ганьбили: “Турчина! Скільки можна грати, геть з майданчика!” Московська спортивна преса вийшла із заголовками “Помилки Турчина”. Від Ігоря Євдокимовича та збірної чекали тільки перемог. За отриману в Сеулі “бронзу” Турчин заплатив посадою тренера союзної команди і трьома інфарктами.

"Клікніть" на фото для збільшення

     На початку 90-их Турчини поїхали до Норвегії. Ігорю Євдокимовичу запропонували там тренерську роботу, яка означала для нього можливість заробити гроші на операцію. Операція пройшла вдало. Усі умови для продовження контракту були. Але Турчини навіть не ставили собі питання - чи повертатися їм в Україну.
     28 років щасливого подружнього життя, і враз - за одну мить обрушилися всі кам’яні мури, що будував закоханий чоловік навколо єдиної жінки. Осиротіло все: родина, клуб “Спартак” і український гандбол. Великий тренер помер на спортивному майданчику.
     Увесь тягар організаційної роботи ліг на плечі Зінаїди Михайлівни. Вона взяла на себе обов’язки головного тренера, передавши частину повноважень Григорію Савчуку, який тоді був начальником команди. Славетний київський клуб розвалювався на очах, спартаківки грали дедалі гірше. Саме існування команди опинилося під загрозою. Ситуація ставала неконтрольованою, а скандал довкола імені нового керівника сягнув державного рівня.
     Зінаїді Турчиній з командою та вірними друзями вдалося відстояти клуб. Вона стала його президентом. На допомогу прийшли не всі ті, хто після смерті Ігоря Євдокимовича бив себе в груди, обіцяючи підтримку. Знайшлися інші, які повірили, що в Зінаїди Михайлівни стане сил продовжити славу київського гандболу. Саме вони зараз допомагають грошима, приміщенням, спортивною базою для тренувань, транспортом і просто людяним ставленням. І радіють разом із ветеранами клубу дедалі кращім результатам “Спартака”.
     Ці "бабусі" й тепер виходять на майданчик, але вже зрідка: комусь заважають давні травми, у когось нема часу... Останній матч був торік у Санкт-Петербурзі. А в Києві... просто немає де грати. На відміну від інших європейських столиць, у нас бракує спеціалізованих приміщень для гри в командні ігри: волейбол, баскетбол, гандбол. І доводиться Зінаїді Турчиній як президентові клубу “вимолювати” Палац спорту для кожної гри київського “Спартака” на європейському рівні...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Але “ветеранки” гандболу вірять, що колись зал таки буде. Вірять, бо досі сильні духом, бо досі є командою. І зараз ця команда бореться за те, щоб Ігорю Турчину, видатному тренеру ХХ століття, було присвоєно звання Героя України. Посмертно.
     Зінаїді Турчиній вдалося написати нову сторінку історії київського “Спартака”. Вона майже з нуля збирала команду, запрошуючи ветеранів та молодих гравців дитячих спортивних шкіл. І головним критерієм відбору ставила небайдужість до результатів: щоб після гри в їхніх очах були сльози – радості чи смутку. Так вчив Ігор.
     Усе минає. Приходять молоді спортсмени і ставлять нові рекорди. У ветеранів з’являються зморшки і тьмяніють нагороди на стрічках. Та відданість, дружба й любов – цінності вічні. А віра веде до нових сходжень.

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003