ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

11.06.06 Телеканал „Інтер” 13:20

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     У травні тисяча дев’ятсот шістдесят п’ятого року московський мюзик-хол приїхав на гастролі в Париж. Усі знали, що в складі групи є нова зірка радянської естради – співак-циган, який ще ніколи не виїжджав у закордонні турне. Примхливі парижани чекали появи на сцені „Олімпії” темпераментного молодика у червоній сорочці. Але на сцену вийшов невисокий чоловік, одягнений у звичайний темний костюм. Він почав тихо співати „Очи черные” і ... – за кілька хвилин йому вже підспівував зал. А наступного дня паризькі газети охрестили Миколу Сліченка „циганом з легенди”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Доля Миколи Сліченка справді схожа на красиву казку. Таке блискуче майбутнє йому не змогла б напророчити найсміливіша циганка-ворожка.      Він народився тисяча дев’ятсот тридцять четвертого року у великій родині цигана-коваля на Харківщині. Як і всі циганські дітлахи, змалку гарно танцював і співав, але про кар’єру артиста не мріяв.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Іще тридцять п’ятого року фашисти ухвалили сумнозвісні Нюрнберзькі закони, згідно з якими євреї та цигани визнавалися расово неповноцінними і підлягали цілковитому винищенню. Під час Другої світової війни було розстріляно і закатовано в концтаборах близько півмільйона циган. Миколиного батька, Олексія Сліченка, німці розстріляли прямо на очах у восьмирічного сина. Осиротіла родина втекла з Харкова в маленьке містечко Уразово. До рідного міста Сліченки повернулися тільки в сорок третьому, після звільнення Харкова від фашистів. Одразу після війни від голоду померла Миколчина бабуся. Ольга Сліченко, щоб врятувати сина від такої долі, відправила його до родичів – до колгоспу „Червоний жовтень” у Воронезькій області. „Червоний жовтень” був одним із тих циганських господарств, які створювалися ще до війни, щоб змусити циган жити на одному місці.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Єдиний у світі професійний циганський театр „Ромен” відкрили в СРСР тридцять першого року на пропозицію наркома освіти Луначарського. Радянська влада всіляко намагалася привчити непосидющих циган до осілого життя, і театр мав пропагувати серед непокірного народу нові цінності.      „Ромену” віддали приміщення легендарного ресторану „Яр”, де в позаминулому столітті виступали перші професійні циганські хори. Їздити до циган – було давнім російським звичаєм, потребою загадкової російської душі. Радянські ж цигани повинні були співати не в ресторанах, а на театральній сцені. І вступати до свого театру ромале їхали з усього Союзу. Спробувати свої сили вирішив і шістнадцятирічний Микола Сліченко. Із єдиного у світі циганського колгоспу Сліченко потрапив до єдиного у світі циганського театру.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Микола став наймолодшим артистом трупи. Помешкання в Москві перший час він не мав і тому буквально жив за лаштунками сцени. Він не пропускав жодної вистави чи репетиції. За кілька місяців вивчив напам’ять усі провідні ролі і навіть вибрав ті вистави, де хотів би зіграти сам. Але йому відводили участь тільки у масових сценах. І відчайдушний юнак вирішив ризикнути... Якось „Ромен” поїхав із виставою „Чотири женихи” виступати у Загорськ. В автобусі Микола сидів поруч із провідним актором театру Сергієм Шишковим.      ... Микола не підвів свого нового покровителя Шишкова і добре зіграв Лексу в „Чотирьох женихах”. А коли за кілька тижнів справді захворів виконавець ролі Дмитра у „Грушеньці”, сам головний режисер попросив Сліченка вийти на сцену. Микола опинився в оточенні найкращих артистів театру: Лялі Чорної та Івана Ром-Лебедєва. Невдовзі після того, як Сліченко зіграв свою першу головну роль, він став у „Ромені” провідним актором.

"Клікніть" на фото для збільшення

     На початку шістдесятих на центральному телебаченні стали виходити знамениті „Театральні зустрічі”. На акторських посиденьках у московському Будинку актора глядачі вперше могли побачити Леоніда Утьосова, Марка Бернеса, Тетяну Дороніну в неформальній атмосфері. Серед цих метрів на екрані з’явився і молодий циган Микола Сліченко...      Зіркова вокальна кар’єра Миколи Сліченка почалася наприкінці п’ятдесятих. Тоді на радянській естраді масову хорову пісню потіснили ліричні, задушевні, деколи навіть сповідальні, твори. І, здається, публіка чекала саме такого співака – романтика з циганською пристрастю в голосі. Його популярність у Радянському Союзі була надзвичайною. Сліченко тріумфально гастролював у Франції, Бельгії, Італії. На його виступах у Токіо стримані японки танцювали в залі і кидали до ніг красеня-цигана коштовні віяла.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Миколі Сліченку часто доводилось виступати в Києві. Одного разу концерт проходив у великому залі консерваторії. В першому відділенні співали зірки Київської опери, а в другому – на сцену вийшов Сліченко...      ... Таміла Агамірова прийшла в «Ромен» через кілька місяців після Сліченка. І першого ж дня у виставі «Чотири женихи» побачила Миколу: вісімнадцятирічний стрункий красень з осяйною посмішкою грав досвідченого і мужнього Лексу. Тоді Таміла навіть думки не мала, що «четвертий жених» Сліченко стане її чоловіком.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Шістдесят сьомого року, коли Сліченко був в апогеї естрадної популярності, кінорежисер Тутишкін запропонував йому знятися в музичній комедії. Микола сумнівався: роль ватажка загону червоноармійців здавалася йому не дуже виграшною. Однак Таміла вмовила чоловіка погодитись, і Сліченко долучився до зіркового ансамблю акторів „Весілля в Малинівці”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Наприкінці шістдесятих Микола Сліченко почав глибоко цікавитися режисурою. Вже будучи народним артистом Російської Федерації, заживши слави в Парижі і Токіо, він знову пішов учитися – на Вищі режисерські курси до Андрія Гончарова. Визнаний метр російського театру, людина з непростим характером, Гончаров спочатку не вірив у серйозність намірів нового учня. Але Сліченко вчився наполегливо, і його дипломна робота – постановка «Грушеньки» за Лєсковим – стала лауреатом престижного тоді фестивалю «Московська театральна весна». За постановку „Живого трупа” Микола Сліченко отримав найвищу радянську винагороду – Ленінську премію. Сліченко зламав стереотипні уявлення про циганський театр, де йдуть тільки музичні вистави з піснями й танцями. Він довів, що роменівці здатні ставити складні, драматичні твори.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У фільмі „Мій острів синій” Микола Сліченко зіграв такого собі сицилійського Робін Гуда – шляхетного розбійника Рінальдо на прізвисько Чорний Дракон. Рінальдо закохався у дівчину-патріотку і став активним учасником боротьби за незалежність Сицилії. У цій стрічці Сліченко був не лише виконавцем головної ролі, а й режисером. Він поставив картину сімдесят другого року. Розкішні краєвиди морського узбережжя, запальна музика і пристрасна гра акторів забезпечили їй успіх у глядачів.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Сліченку пропонували ще багато ролей у кіно, але його не відпускав театр. Не спокусили покинути улюблений колектив і надзвичайні успіхи на естраді. Він був вірний «Ромену» і завжди повертався до нього.      1976 року спільно з Іваном Ром-Лебедєвим Микола Сліченко поставив найвідоміший спектакль роменців – «Ми – цигани». «Ми – цигани» – і тепер найпопулярніша вистава театру «Ромен», якому вже понад вісімдесят років. Його художній керівник, народний артист Радянського Союзу Микола Сліченко нині присвячує себе здебільшого режисурі та адміністративним справам. Але все-таки, як і багато років тому, під оплески публіки Сліченко виходить на сцену у фіналі легендарної вистави.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Коли шістнадцятирічний Микола Сліченко приїхав у Москву і вступив до театру, життя здавалося йому фантастичним сном. Сон був прекрасною реальністю. Сліченко став „циганом з легенди”, улюбленцем величезної країни, але не відцурався свого коріння і рідної землі. Він і зараз добре говорить українською, а в його серці назавжди залишаться пісні, які співала мама...

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003