ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

26.04.03 УТ-1 21:45 27.04.03 УТ-2 10:05

 
 

     Одного літнього дня на залізничний вокзал у Краснодарі прийшов скромно вдягнений юнак. У його валізці було кілька книжок та сорочка, а в кишені - трохи грошей, які хлопець протягом кількох років відкладав на дорогу до Ленінграда. Він мріяв поїхати туди вчитися на фізика. Але касирка безжально зачинила перед ним віконце - грошей на квиток не вистачало. Він блукав по вокзалу до вечора, доки не провів ленінградський поїзд. ...Вибору в хлопця не лишалося. Він щойно закінчив одинадцять класів на робфаці медичного інституту, тому його документи автоматично передали до цього вузу. І він склав іспити.
     ...Отак, майже сімдесят років тому, розпрощався зі своєю мрією стати фізиком Олександр Шалімов - майбутнє світило медицини.
     До Жовтневої революції нині російське село Введенка належало одній з українських губерній. І дітей, які народилися до 17-го року, в сім‘ї Шалімових записали малоросами, а тих, хто після - вже росіянами. Олександр Шалімов побачив світ у перший післяреволюційний рік. Він був дванадцятим у великій інтернаціональній родині.
     Бідність не заважала вчитися. Коли Олександр став студентом медичного інституту, грошей так само було обмаль, а про голодний шлунок найлегше забувалося в бібліотеці. Там він і проводив увесь свій вільний час. Учився на відмінно і навіть мав можливість залишитися працювати на одній із кафедр. Але почалася війна. До війська Олександра не взяли через хворобу. Його направили працювати на кордон із Маньчжурією. Селище Нерченський завод - місце заслання декабристів: триста кілометрів від залізниці і сімсот - від обласного центру. Коли ж учорашній студент прибув на місце призначення, то з‘ясувалося, що він - єдиний лікар на весь район.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Медсестру, яку Шалімов вчив робити наркоз, звали Анною. Їхнє знайомство переросло у взаємну симпатію. А що їздити на побачення за 75 кілометрів було далеко, вони побралися. Згодом народився син. Окрилений сімейним щастям та першими успіхами, Шалімов багато працював, до нього йшли і їхали з усього району.
     Хоча кваліфікації районного лікаря Шалімова міг би позаздрити будь-який обласний хірург, Олександр Олексійович не мав офіційних паперів про спеціалізацію. Вже після війни йому вдалося потрапити на стажування до Москви. Він дістав направлення у клініку професора Брайцева, але за півроку побував на операціях у всіх провідних інститутах столиці.
     Після стажування в Москві повертатися до районної лікарні не хотілося, і Шалімов став шукати роботу ближче до цивілізації. Він навіть приїздив в Україну. Та вакансій не було - всі місця зайняли демобілізовані по війні лікарІ. Друзі запрошували його до Сибіру. Але - іронія долі - в нього знову не вистачило грошей, і на чернівецькому вокзалі він купив квиток до Брянська.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Поважні професори не вірили, що хірург з обласної лікарні може робити те, чого не вміють ніде в світі. Щоб стати доктором наук, йому довелося написат три дисертації, щоразу дивуючи й опонентів, і прихильників.
     Амосов уже кілька років працював у Києві, коли Шалімова запросили на роботу до Харкова. Перехрестивши їхні дороги один раз, доля не хотіла розводити їх далеко.
     Після того, як Шалімов урятував дружину одного з партійних керівників, його все частіше стали запрошувати на операції до Києва. Переважно у Феофанію. Бувало, він тільки-но повертався до Харкова, як його знову викликали в столицю. Врешті, рішенням Політбюро Шалімова разом із чотирма співробітниками перевели до Києва.
     А за чотири роки в столиці було збудовано Інститут загальної та експериментальної хірургії, який і очолив Шалімов.
     Статистики підрахували, що операції на підшлунковій залозі тільки за рік рятували щонайменше 6 тисяч людей. А от свою дружину, Анну Олександрівну, Шалімов урятувати не встиг…
     Згодом в його житті з‘явилася інша жінка. Про це шепталися в коридорах лікарні, і зрадливо замовкали, коли бачили їх удвох - двадцятирічну медсестру і п‘ятдесятирічного професора, якого вже знала вся країна. За рік після смерті його дружини, вони одружилися - скромно, без зайвих урочистостей. А пізніше повінчалися у невеликій сільській церкві на Полтавщині.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Це пізнє кохання ніби додало йому сил. Шалімов багато оперував, розробляв нові методики. У Москві, куди його намагалися зманити, двічі відкладали подання на Героя соціалістичної праці. Але нагород і без того не бракувало. Орден Леніна, державні премії, звання академіка, врешті - зірка Героя. Це справді був його зоряний час. Працювалося легко й натхненно. Так, що інколи навіть під час операції хотілося співати.
     Кажуть, учитель - не той, хто вчить, а той, у кого можна навчитися. У Шалімова було що перейняти. 55 докторів наук та 105 кандидатів зобов‘язані своїм умінням саме йому. А ще він встиг написати 35 монографій, по яких вчилися хірурги практично всього Радянського Союзу. Та кожен із них мріяв хоч раз побачити, як оперує сам Шалімов.
     Шалімов нікуди не поїхав. А його популярність зросла настільки, що можна було написати на конверті "Київ, академіку Шалімову" - і лист знаходив адресата. Зоряний час тривав, доки в стінах інституту не сталася подія, про яку не наважувалися говорити вголос.
     Одного дня 1986-го року прямо в клініці заарештували співробітника інституту - професора Соколова. Подейкували про його зв‘язки з іноземною розвідкою та про те, що в нього вдома знайдено дещо з інститутської апаратури. Справа обростала чутками і кидала тінь на самого Шалімова.
     Коли Соколову винесли вирок, Верховний Суд скасував його через брак доказів. Але справа не затихла. У московському "Крокодилі" з‘явилася стаття "Ангел на копитцях", де Шалімова звинуватили в підтримці Соколова. У ті часи це була бомба.
     Соколова все-таки відправили на виправні роботи. Тінь на імені Шалімова лишалася, але звільнити його з роботи не наважились. Надто відомим і заслуженим було це ім‘я. Олександру Олексійовичу невдовзі мало виповнитися 70 років, і в ЦК партії вирішили дочекатися ювілею, щоб зробити красивий жест. Спеціально для Шалімова було створено посаду почесного директора інституту, хоча він іще був повний сил, впевнено тримав скальпель і читав газети без окулярів.
     Олександр Олексійович так само приходив на роботу. Але вже в інший кабінет. І вже не до нього йшли співробітники вирішувати свої справи. Звикнути до цього було непросто, та він не тримав образи. Шалімов перестав бути головним адміністратором, але залишався головним хірургом, і люди, як і колись, їхали - до нього. Він став менше оперувати тільки після того, як погіршало здоров‘я: три роки тому в нього виявили пухлину. Лікуватися за кордоном Шалімов відмовився.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Шалімов не здався. У нього є фонд, який допомагає медикам-ветеранам. Він мріє створити клініку, де можна було б безоплатно робити високотехнологічні операції, насамперед - заслуженим людям. Його ж власні заслуги іноді несправедливо забувають: він так і не став членом Президії Академії медичних наук, про створення якої клопотав одним із перших, відклалося до кращих часів подання на Героя України... А коли квартиру Шалімових обікрали, то забрали навіть колишні нагороди...
     Коли він іде коридором свого інституту, люди шанобливо розступаються. А от лікуватися вже йдуть до інших... Ночами йому сняться операції, але час не обдуриш - Шалімову вже 85. Проте він досі кожного дня приходить до клініки: читає, редагує журнал, заходить в операційну, щоб дати пораду. Бо робота для нього - це внутрішня потреба. І навіть більше - це його життя.

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003