ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

02.04.06 Телеканал „Інтер” 13:20

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     У київському естрадно-цирковому училищі мав відбутися черговий випускний іспит-концерт. Екзаменаційна комісія на чолі з уславленими Тимошенком та Березіним, оцінюючи виступи майбутніх артистів естради, звертала увагу і на реакцію глядачів, які зібралися в клубі “Харчовик”. Одна з випускниць хвилювалася чи не найбільше: для неї це був перший вихід на “велику сцену”. І нервувалася не даремно – саме її виступ мало не закінчився провалом...
     Шлях на сцену розпочався для Клари з гуртка художнього слова у будинку піонерів Московського району. Сюди, на ріг Жилянської і Червоноармійської, вона прибігала по кілька разів на день, адже і дім, і школа були поряд. Батько Клари – Борис Зиновійович – воював. Після війни він став директором одного зі столичних універмагів, а родина Герцерів оселилася в самому центрі Києва – на Червоноармійській, 41.
     Кларина мати, Поліна Семенівна, була жінкою надзвичайно роботящою, простою і доброю. Вона піклувалася про Клару та її брата, а всі рішення в сім’ї приймав батько: і кому що купити, і як провести вихідний день, і з ким дружити дітям.
     Йдучи з роботи, Борис Зиновійович затримувався коло шахістів у парку Шевченка. Це було традицією. І, відправляючи Клару за татом, мама знала, що повернуться вони не скоро...
     Батько й чути не хотів про Кларине бажання стати артисткою. У майбутньому він бачив дочку в білому халаті лікаря, вихователя або науковця. Розсердившись на Клару, він не дозволив пошити їй випускну сукню. Тоді дівчина купила білої чесучі за три карбованці, прикрасила власноруч зшите платтячко вишивкою і пішла на вечір під здивовані погляди подруг та їхніх батьків. Борис Зиновійович лишився непохитним навіть тоді, коли Клара здобула першу премію конкурсу артистів естради.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Про успіх, який мали тоді зірки розмовного жанру Аркадій Райкін, Миронова й Менакер, Міров та Новицький, Тарапунька і Штепсель... - про таку славу Клара навіть не мріяла. Вона хотіла стати драматичною актрисою. Але на вступних іспитах до театрального інституту їй одній із перших повернули документи.
     Будинок на вулиці Пушкінській, де жили друзі родини Герцерів Фаїна Соломонівна та її чоловік, став у той період для Клари ріднішим за власний. Тут підтримували морально, допомагали шукати роботу, - та головне - вірили у Кларине акторське майбутнє. Тому й наполягли, щоб вона вступала до естрадно-циркової студії.
     Закінчивши студію, Клара отримала направлення на роботу до Кіровоградської філармонії. І почалися трудові акторські будні: неопалювані гуртожитки, багатогодинні переїзди старенькими “газиками”, концертні сукні а ля Париж, зшиті з фарбованих панчіх у резинку... Худради... Клара працювала в жанрі конферансу і сама готувала собі програму. Її прізвище довго не з’являлося на афішах: керівники філармонії запевняли, що на артистку Герцер публіка не прийде. Зустріч із барабанщиком Віктором Новиковим та одруження трохи полегшили Кларі творчий шлях...
     Хай там як, а керівництво “Укрконцерту” все ж таки забрало здібну виконавицю до Києва. Її навіть відрядили до Москви на Всесоюзний конкурс артистів естради, купивши для неї монолог у відомого ленінградського автора Сквирського. За рік до того, у 72-му, другу премію на цьому конкурсі здобули Роман Карцев та Віктор Ільченко за виконання мініатюр Михайла Жванецького. Отже, рівень був надзвичайно високим, а й успіх на конкурсі відкривав великі можливості. Клара дуже боялася. Однак “духовна мама” артистки Фаїна Соломонівна сказала, що не пустить її на поріг, якщо та не поїде... На конкурс Клара приїхала з чоловіком, який виступав у колективі співачки Лідії Відаш та з друзями Світланою та Іллею Ноябрьовими, - теж артистами розмовного жанру.
     Після тріумфу на конкурсі Клару запросили до Москви – працювати. Вибір був тяжкий: на одній шальці - Київ, батьки, друзі, чоловік, який не погоджувався на переїзд, на другій – лише надія на творчий розвій. Клара вибрала друге. Крім того, в її житті з‘явився ще один чоловік - відомий московський журналіст, який працював у популярному часописі “Юність” – Юрій Зерчанінов.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Популярність прийшла до Клари наприкінці вісімдесятих. Її номери стали перчинкою “збірних солянок”. Вона почала співати, влаштовуючи для глядачів справжні шоу; дедалі частіше з’являлася на телебаченні. Разом із перебудовчими процесами в суспільстві, відбувалися і зміни в репертуарі – артист мав відповідати часові. “Люди люблять сміятися над іншими”, – казав Станіслав Єжі Лец. Глядач сміявся – над новими росіянами, над хохлушками, обвішаними ковбасами, над дурненькими модельками, над сексуальними невдахами... Поступово жанр конферансу вичерпав себе, а планка жартів опустилася до рівня пояса. У своїх монологах Клара намагалися не виходити за межі пристойності. І це було важко – публіка жадала масних жартів.
     Сольна кар’єра Клари Новикової почалася з конфузу: під час концерту в Олімпійському селищі з неї раптом почала сповзати спідниця. Її рідні, які сиділи в залі - затамували подих. Але тут актрисі спала на думку фраза Жванецького: “Я з жінок нічого не знімаю – чекаю, поки зійде саме”. Пікантну ситуацію врятувала Кларина винахідливість. „Це той випадок, коли сходить саме”, - сказала вона... Зал вибухнув.
     Згодом Жванецький запросив її приєднатися до свого Театру естрадних мініатюр.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Колись імператор Наполеон Перший сказав: “Від великого до смішного – один крок”. У житті хороших акторів буває і навпаки. Вони здаються кумедними, а стають – великими! Чарлі Чаплін, Фаїна Раневська, Ріна Зелена, Андрій Сова... Ніщо так не звеличує, як уміння сміятися, і особливо – сміятися над самими собою. Ніщо так не об‘єднує, як сміх. Навіть якщо це сміх крізь сльози. Клара Новикова смішить людей, даруючи їм свій талант і продовжуючи їхнє життя.

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003