ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

06.12.03 УТ-1 21:45 07.12.03 УТ-2 10:05

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Улітку 1884 року до Києва приїхав імператор Олександр Третій. Саме тоді в місті відзначали ювілей інституту шляхетних дівчат і в міському театрі влаштували концерт, на який запросили царя. І ось у розпал дійства український хор починає виконувати кантату „Б’ють пороги”. Публіка розгубилася, адже українська мова, пісня і згадки про козацьку історію - під забороною. Зал чекає реакції імператора. Олександр Третій підводиться - і аплодує. Захоплений музикою та довершеним співом, цар запрошує в ложу диригента, щоб висловити йому свій захват. Цим диригентом і автором кантати був учитель музики інституту шляхетних дівчат Микола Лисенко.

"Клікніть" на фото для збільшення

     На родовому гербі Лисенків зображено стрілу і шаблю, бо майже всі Лисенки до Миколи Віталійовича були військовими. Вважається, що цей рід іде від запорізького козака Вовгури-Лиса. Шляхетство ж було подароване гетьманом Дем’яном Многогрішним Іванові Яковичу Лисенку - полковнику Чернігівському та Переяславському, який згодом став наказним гетьманом України.
     Одного березневого дня тисяча вісімсот сорок другого року невеличке полтавське село Гриньки облетіла звістка: у панів Лисенків народився первісток - Микола.
     Колись тут, у Гринька, була річечка Крива-Руда, яку Миколин батько - Віталій Романович - хотів перетворити на розкішне озеро. З того задуму нічого не вийшло - і річка загинула. Та гриньківці все одно згадують Віталія Романовича добрим словом. Він був полковником Орденського кірасирського полку. Лагідної, м’якої вдачі чоловік, який ніколи не цурався ні українського слова, ні української пісні. Миколина мати - Ольга Єреміївна - виховувалася в Смольному інституті. Холодний дух північної столиці вивітрив з душі полтавської дівчини любов до своєї мови. Говорила вона тільки французькою та російською і того ж хотіла від сина.
     До маєтку запрошували найгарніших сільських дівчат і хлопців, які вміли співати, танцювати, зналися на ремеслах. Миколі змалечку відкривався кращий, святковий бік народної культури. Мелодії почутих пісень п’ятирічний Миколка намагався відтворити на роялі. Мама помітила обдарованість сина і запросила для нього вчительку. У дев’ять років, навчаючись у Київському пансіоні, Микола написав свою першу польку.
     Музика захоплювала юного Лисенка. Втім, коли прийшов час подумати про майбутню професію, він вступив на природничий факультет Харківського університету, а потім продовжив навчання у Київському.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Михайло Старицький - троюрідний брат Лисенка, найрідніша йому душа. У десять років Старицький залишився сиротою, і Лисенки стали його опікунами. Ще підлітками, хлопці залюбки гостювали в свого дядька Олександра, щирого українця, який до того ж всупереч волі родини одружився з кріпачкою. Саме він відкрив юнакам поезію Шевченка.
     І ось тепер, у Києві, молодих Лисенка та Старицького захоплює потужна національна течія. Тоді, напередодні скасування кріпацтва, суспільство марить свободою, у тому числі - національною. Хлопці читають перший український часопис, вступають до нелегального українського товариства „Громада”. Як згадував потім Старицький, вони сприйняли національну ідею не спокійно, а пристрасно.
     Тоді ж Лисенко починає активно збирати і перекладати на ноти мелодії народних пісень. Саме цій справі було вирішено присвятити другі студентські канікули в Жовнині.
     Під водами Кременчуцького водосховища спочиває село Жовнин. Колись Лисенки побудували тут маєток. Приїхавши влітку до батькыв, Микола Лисенко разом зі Старицьким пробує зійтися із сільською молоддю: хлопці ходять на вечорниці, беруть активну участь в інших місцевих розвагах.
     Тут Лисенко стрічає своє перше кохання. Її звали Настя. Настя Буричка - дочка колишньої служниці Лисенків. Ольга Єреміївна викликала стару Буричку до двору, посварила її і, пообіцявши дати Насті у придане корову та сто рублів, веліла швидко видати дівчину заміж. Від першого кохання в Миколи залишилися тільки спогади та кілька занотованих пісень, яких співала Настя.
     Закінчивши університет, Лисенко подає дисертацію і здобуває ступінь кандидата природничих наук. Але його мистецька душа просить іншого - він мріє творити українську музику. Тому, відклавши диплом природознавця, Лисенко їде вчитися до престижної тоді Лейпцизької консерваторії. Там йому вдається видати перші збірки українських народних пісень.

"Клікніть" на фото для збільшення

     До скромної квартирки на вулиці Прорізній Лисенко повернувся після першого курсу консерваторії. У день приїзду до Києва він потрапив на весілля Олени Пчілки і Петра Косача - майбутніх батьків Лесі Українки. Микола навіть тримав над ними шлюбний вінець у церкві. А за якихось десять днів - і сам обвінчався. З Ольгою О’Коннор.
     Молоде подружжя разом провело рік у Лейпцигу. Повернувшись до Києва, Микола влаштовується вчителем музики в одну зі шкіл. Крім того, йому пропонують багато приватних уроків. Як каже Старицький, Лисенко входить у моду: аристократичні київські салони охоче запрошують до себе віртуоза-піаніста з лейпцизьким дипломом. Проте, Лисенка зі Старицьким більше хвилює ідея створення українського музичного театру. Вони формують аматорську трупу і в домі своїх друзів Лідфорсів починають ставити перші вистави.
     іздвяна ніч" спочатку була написана як оперета. Перші її покази в світлиці Лідфорсів були настільки успішними, що спектакль вирішили поставити з аматорською трупою в оперному театрі.
     Власник театру вимагав за це великі гроші. Але всі чотири дні вистава проходила з таким тріумфом, що витрати повністю окупилася. Отримані ж прибутки було вислано українцям у Поволжі.
     Успіх української трупи не сподобався поліції. Ще зі студентських років на Лисенка було заведено справу, в якій він проходив за прізвищем Дідинський. Тепер нагляд за ним посилюється. Та окрилений тріумфом "Різдвяної ночі", молодий композитор з ентузіазмом береться до нової роботи.
     На той час українська музика не має жодної повноцінної опери, і Лисенко горить мрією створити її. Але йому бракує знань з оркестрування. Маючи за плечима дві вищі освіти, він їде навчатися до Петербурзької консерваторії. У той час там активно діє організація російських композиторів - "Могучая кучка".
     У Петербурзі Лисенко переробляє "Різдвяну ніч" на оперу. І тут же дізнається, що нова постановка - не можлива. Тисяча вісімсот сімдесят шостого року виходить так званий Емський указ, яким суворо забороняються вистави, концерти і декламації українською мовою. Для Лисенка ці сумні події збігаються з тяжкими особистими переживаннями: його шлюб з Ольгою фактично розпався.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Щоб вгамувати біль, Лисенко цілком поринає в роботу. У цей час він пише майже всі свої твори для фортепіано. Він багато працює з хором, виступає в концертах як піаніст.
     Під час одного з таких виступів у Чернігові Лисенко познайомився з молодою піаністкою Ольгою Липською. На прощання він каже їй коротоко: „Будете в Києві - заходьте. Пограємо разом”. Вона приїхала до нього вчитися музики, а за рік - стала його дружиною.
     Історія їхнього кохання - ніжна й печальна. Лисенко не взяв офіційного розлучення з першою дружиною, і його другий шлюб був лише громадянським. Ольга покірно прийняла такий статус.
     У тисяча вісімсот дев’яносто четвертому році сім’я, в якій уже підростало четверо дітей переїхала до будиночку на Маріїнсько-Благовіщенській вулиці. У цих кімнатах Лисенко, оточений увагою і любов’ю, нарешті зазнав справжнього родинного щастя. І в цьому домі, народжуючи йому п’яту дитину, померла Ольга Липська.
     Щоб узаконити дітей Лисенка, перша дружина Ольга О‘Коннор, дозволила записати їх на себе. Тепер діти залишилися його єдиною втіхою.
     Мало хто знає сьогодні, що і гімн „Боже великий, єдиний” був написаний Лисенком як дитячий. Простір української музики був настільки мало заповнений, що композитору хотілося зробити якомога більше: він пише кантати, рапсодії, духовні твори. А ще -організовує знамениті хорові подорожі по Україні.
     Його хор був уже таким численним, що під час переїздів валка возів з хористами розтягувалася на цілий кілометр. Охочих послухати їхній спів було багато, проте жодного матеріального зиску ці виступи не приносили. Єдиним джерелом заробітку лишалася вчительська робота в інституті шляхетних дівчат. Адже, крім власної великої родини, Лисенко мусив утримувати і колишню дружину, і своїх батьків.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Іще наприкінці сімдесятих років Лисенкові довелося побувати на острові Хортиця. Звідти він писав Ользі Липській: ”Ляжеш на посохлій траві степовій, задумаєшся. Здається, от-от з-за гори з’явиться козак на коні у червонім жупані, добре озброєний, і ждеш його, і піснею викликаєш, і жалем доймаєш. Нема, не їде”. Невгамовний романтик і великий шанувальник українського козацтва, Лисенко задумав створити героїчну оперу. „Тараса Бульбу” він писав більш як десять років, а ще двадцять літ клавір опери пролежав у його шухляді. Лисенко так і не зміг побачити свій головний твір на сцені.
     Таких рубців на Лисенковому серці було багато. Миколу Віталійовича ігнорувало російське музичне товариство у Києві, його опер не допускали на професійні сцени, а поліцейський нагляд за ним не припинявся. Цензура, яка нещадно шматувала його твори, заборонила навіть дитячу оперу „Пан Коцький”.
     Лисенко був зворушений, коли тисяча дев‘ятсот третього року галичАни запропонували відзначити тридцять п‘яту річницю його творчої діяльності. За точку відліку було взято день, коли Лисенко ще в Лейпцигу написав музику до шевченкового „Заповіту”.
     І ось рівно 100 років тому, 6 грудня, маестро приїжджає до Львова.
     Святкування відбулося в багатьох містах і навіть у Петербурзі. На подарунок Лисенкові українська громада зібрала кошти - щоб він міг купити для родини дачу. Але Микола Віталійович відкрив на ці гроші музично-драматичну школу. Це була його давня мрія. Від першого дня у школі Лисенка навчалися за програмами Московської та Петербурзької консерваторій, хоча такого статусу для свого закладу він і не добився.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Улітку тисяча дев‘ятсот одинадцятого року Лисенкові захотілося побувати в рідних місцях на Полтавщині. Заїхав він і в свої Гриньки. По від’їзді, прощаючись із дідом Созонтом, Микола Віталійович заплакав. Він уже був хворий і, можливо, відчував, що ця зустріч - остання. Майже через рік Лисенка не стало.
     Незадовго до смерті Лисенко написав "Жалібний марш" до вистави "Гетьман Дорошенко". І віддаючи ноти Садовському, сказав, щоб цей марш заграли на його похороні. Провести Миколу Віталійовича в останню дорогу зібралося так багато людей, що поліція заборонила будь-яку музику. Та все ж, коли траурна процесія підійшла до театру Садовського, з відчинених вікон залунав "Жалібний марш". А над могилою, на Байковому цвинтарі, заспівав тисячоголосий хор, так що чути його було аж на Хрещатику.

"Клікніть" на фото для збільшення

     За радянських часів ставлення до Лисенка коливалося разом з генеральною лінією партії. У двадцяті роки, коли йшла українізація, почали видавати повне зібрання його творів. А вже за кілька років - Лисенка оголосили буржуазним націоналістом. І коли у тридцятих роках, після перенесення столиці з Харкова до Києва, в місті заново відкривали консерваторію та музично-драматичний інститут, - не могло бути й мови, щоб присвоїти цим закладам ім’я Лисенка.
     Долі Лисенкових дітей, як і долі його творів, складалися по-різному. У тридцяті роки Лисенків звинуватили у причетності до Спілки визволення України, декого з них навіть посадили до в'язниці. На щастя, ненадовго.
     Дочки Катря, Галина та Мар'яна, - прожили доволі довге життя, і всі займалися музикою. Наймолодший син Тарас помер у двадцять один рік, а старший Остап - продовжив рід по чоловічій лінії. Під час німецької окупації Остап Миколайович очолював Київську консерваторію. Він зумів урятувати від вивезення до Німеччини багатьох молодих киян, серед них - і Георгія Майбороду.
     „Життя коротке - мистецтво вічне”, - часто повторював Лисенко. Його життя не було довгим. Але, залишаючись звичайним учителем, він написав двадцять томів української музики. І зумів зробити цю музику справою багатьох людей. У тому числі й своїх нащадків. Бо якщо до Миколи Віталійовича всі Лисенки були військовими, то після нього майже всі вони народжуються, щоб стати музикантами.

 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003