ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

 

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

     Венеція, площа Святого Марка. Завжди красива, сповнена життя. З середини п‘ятдесятих років тут часто можна було побачити вже немолоду, але дуже гарну пару: він – чорнявий, стрункий, з гордовитим, шляхетним обличчям; вона – тендітна білявка, легенька, наче цариця ельфів. Привітний, усміхнений, він обережно підтримував свою супутницю, і називав її лагідно – “Лілланушка”.

     Вони зустрілися в Парижі – Серж Лифар, видатний танцівник та хореограф, родом з України, і графиня Ліллан Алефельд-Лурвіг, шведка, світська левиця, шанувальниця мистецтва, яка не шкодувала на нього успадкованих грошей. Щастя цієї пари не знало меж, та часом Лифар думав про минуле, і в його погляді проступала гіркота. Він згадував свою давню пристрасть – людину, яка відкрила йому Венецію, з її глибоким небом, що відбивається у темних каналах, багатством музеїв і таємничими історіями з життя дожів... Серж згадував свого друга та вчителя – Сергія Павловича Дягілєва – антрепренера трупи “Російський балет”. Венеція була для Дягілєва улюбленим містом, а площа Святого Марка – найрадіснішою площею у світі, найбільшим дягілєвським „салоном”. Колись тут, у Венеції, юному танцівникові Лифарю здавалося, що Сергій Павлович – його єдина надійна опора в житті, що тільки Дягілєв бачить у ньому великого танцівника, вірить в його талант...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Союз шведської графині та українського танцівника тривав тридцять років. І після смерті Сергія Михайловича у 1986 році контесса Ліза-Інна Алефельд-Лурвіг так само – з великою симпатією та повагою ставиться до України – Батьківщини її знаменитого супутника життя.

     Сергій Лифар народився в Києві 2 квітня 1905 року. Його батько був чиновником Департаменту водного та лісового господарства, а мати – донькою канівського поміщика.

     У родині зберігалися не лише перекази про козацьке минуле предків, а й свідчення колишньої слави – пожовклі грамоти, видані Лифарям українськими гетьманами та кошовими отаманами Великого війська запорізького. Тож і малий Сергійко, і його брат знали з дитинства: справжня чоловіча справа – тримати в руках зброю.

     Лифарі жили у власному будинку неподалік Ботанічного саду, і після жовтневого перевороту залишилися в Києві. Сергієву бабусю вбили селяни, а його дід потрапив до чека. У жовтні 19-го року чотирнадцятилітній Сергій, як і багато гімназистів, пішов воювати у Добровольчій армії на боці білогвардійців. Потім до міста знов увійшли червоні – і Сергій, його батько та брат стали ховатися від терору по лісах та ходити селами в пошуках їжі, а мати й сестра чекали їх удома, в Києві.

     Шістнадцятирічного Сергія знову взяли до армії, але цього разу вже до Червоної, і з огляду на гімназійну освіту, зарахували одразу до командного складу. „Червоний командир” Лифар мав вивчити біографії вождів пролетаріату та простудіювати „Капітал” Маркса, а згодом – вступити до партії. Прослуживши один місяць, Сергій попросив відрядити його в університет – продовжувати освіту. Але там, у „робітничо-селянському” вузі, ЛифАаю, як і решті колишніх гімназистів, нічого було навчитися. Увесь день – без діла, без мети – вешталися хлопці Києвом, доки хтось із приятелів не запропонував піти до балетної студії Броніслави Ніжинської – подивитися на гарненьких дівчаток.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Вони пішли – і несподівано для себе, в танцкласі, Лифар побачив те, чого прагнув усе своє невелике життя: красу та гармонію рухів. Він повернувся додому наче в тумані. З хаосу думок випливало одне: “Хочу танцювати. Хочу бути учнем Ніжинської!” Проте Ніжинська не бажала вчити Лифаря, який прийшов до студії у червоноармійській формі, а щоб хлопець не надокучав, причиною відмови назвала „горб”.

     Невдовзі її студія закрилася зовсім – Ніжинська зуміла втекти до Парижа...
Лифарю нічого не лишалося, як самому опановувати основи танцю.

     Минуло два роки, і Ніжинська надіслала до Києва телеграму: „Дягілєв у Парижі хоче поповнити свою балетну трупу артистами”. Чотири найкращі учні Ніжинської були готові вирушити до Парижа хоч зараз. Лифар попросився їхати з ними, і, знаючи про його наполегливу самостійну працю, вони погодилися. Перша спроба перейти кордон була невдалою – їх затримали. Страх – за себе, за близьких, повернення додому під конвоєм, тюремні Ггати, правда, на короткий термін – через усе це довелося пройти вісімнадцятирічному юнакові. Друга спроба втечі увінчалася успіхом. 13 січня 1923 року він опинився в Парижі.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Дягілєв залишив Лифаря в своїй трупі „Російський балет”, і той годинами танцював од радості просто неба.

     Паризький сезон 24-го року був надзвичайним. В „Гранд- Опера” виступала сама Анна Павлова. Лифаря вражала простота і легкість її пластики, та водночас у танці легендарної балерини він бачив зайву грайливість і якусь штучність. Поділившись своїми думками з Дягілєвим, він у відповідь почув, що жоден танець прим-балерин не витримує порівняння з чоловічим балетом – культом краси чоловічого тіла.

     Серж нарешті почав усвідомлювати, що розмови про екстравагантні пристрасті Дягілєва – правда. Невже і йому, Лифарю, доведеться стати його “фаворитом”? Від цих думок хотілося покинути балет. Він майже готовий був це зробити, але зупинився, почувши вчителеві слова: “Якби Вас не було, я закрив би театр”. Серж Лифар залишився в трупі Дягілєва.

     Творчі успіхи дягілєвських постановок обумовлювалися його стосунками з солістами балету: він любив їх, а вони любили танцювати. Доля провідних артистів трупи не оминула і Сержа Лифаря. Тяжким тягарем стали для нього ревнощі Сергія Павловича – до танцівниць його театру, до друзів, навіть до сцени. І все-таки... Лифаря та Дягілєва єднали тисячі ниток, з яких чи не найміцнішою і найпрекраснішою було служіння мистецтву, театру, танцю. Це було – головним.
     І от – Монте-Карло, Лондон та Париж шаленіють від захвату, коли Серж виконує провідні партії в “Ромео та Джульєтті”, “Фавні”, “Видінні троянди”, “Сильфіді”, “Петрушці”. 1928-го року спеціально для Лифаря Джордж Баланчин ставить балет “Аполлон Мусагет”, музику для якого пише Ігор Стравінський. На прем‘єру збирається паризький бомонд і гості з радянської Москви – Маяковський та Еренбург. По закінченні вистави Дягілєв цілує Сержу ногу і дарує йому золоту ліру: нарешті багаторічні труди та пошуки Лифаря знайшли визнання.

"Клікніть" на фото для збільшення

     1929-го року Лифар дебютує як хореограф: Дягілєв пропонує йому поставити балет Стравінського “Ренард”. Серж витримує іспит, але на нього вже чекає нове випробування – постановки „Ренарда” та „Блудного сина” має прийняти Париж, а виконавця головних партій у трупі немає. Дягілєв просить Сержа врятувати його 22-ий сезон. ...Лифарю не до душі танцювати “Блудного сина”. Він бачить постарілого, втомленого, збайдужілого Дягілєва – і йому здається, що блудний син – то він сам. Серж танцює партію з драматизмом, в якому – все: любов до залишених батьків, до рідної землі, до мистецтва, до життя і до Дягілєва... Дягілєв – плаче. Так само гірко невдовзі буде оплакувати Серж його самого: через півроку, у Венеції Сергій Павлович помре від тяжкої хвороби на руках у Лифаря. Останній вихованець видатного імпресаріо візьме на себе організацію похорону та опис колекції Дягілєва – унікального зібрання листів, особистих речей та автографів Олександра Пушкіна; рукописів Лермонтова; мініатюр Жуковського; книг першодрукаря Федорова; рідкісних примірників книжок Радищева. Ця колекція була останньою пристрастю в житті Сергія Павловича, його прагненням зберегти культурне надбання Росії.

Найтяжчий, певне, сум –
Без гніву, без любові,
Без ревнощів, без дум –
Такий нестерпний сум
.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У будь-якому товаристві Серж гаряче відстоював свою честь та добре ім’я. Одного разу, під час розмови про мистецтво він викликав на дуель маркіза де Кева, власника балетної трупи.

     Дуель на шпагах за всіма правилами відбулася в Мулін-де-Валь, і про неї знав увесь Париж. Після того, яка маркіз поранив Лифаря в руку, секунданти зупинили поєдинок.

     По смерті Дягілєва “Російський балет” припинив своє існування. Прихистком для Сержа стала „Гранд-Опера” в Парижі, де він був спочатку провідним танцівником, а згодом – головним балетмейстером. Як хореограф, Лифар ставить балети “На Дніпрі”, “Ікар”, “Олександр Великий”, і сам же танцює в них. Ці балети – вже не хореографічні частини опери, а окремі мистецькі багатоактні вистави, які завойовують серця парижан.

     У “Жизелі” Лифар танцює зі своєю давньою партнеркою Ольгою Спесівцевою. 1931-го року Ольга отримує титул етуаль – зірки „Гранд Опера”. Спесівцева була давно закохана в Лифаря, але той жив лише балетом. 35-го року через нерозділену Сержем любов у неї проявилася тяжка душевна хвороба, і Лифар не має з ким танцювати “Жизель”. Тоді він запрошує до Парижа Марину Семенову, улюблену ученицю Агрипини Ваганової.

     У сцені божевілля, коли Семенова от-от повинна впасти й померти, вона раптом кричить: “Мама, мама”... Чоловік Семенової просить вибачити Марину: “Вона дуже вразлива, згадки про минуле, дитинство завдають їй болю...” Ці думки ятрили душу Лифаря не менше. Він свято беріг привезені з дому засушені квіти, іграшкового ведмедика, листи від матері. Серж пам‘ятав рідну домівку і мріяв побувати там. Він так і не став громадянином Франції і зберігав паспорт емігранта.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Війна застає Сержа на посаді керівника „Гранд Опера”. Він вважає, що зобов‘язаний зберегти надбання французької та російської культур, і тому день і ніч проводить у стінах театру. Німецькі офіцери охоче відвідують його спектаклі, проте Лифар ухиляється від безпосередньої зустрічі з Гітлером та відмовляє Геббельсу, який забажав забрати з колекції „Гранд Опера” портрет Вагнера роботи Ренуара. Попри це, по Парижу повзуть жахливі для Сержа чутки.

     І все-таки антифашистам було чим дорікати Лифірю. Стало відомо, що коли німці увійшли до Києва, він надіслав керівникам вермахту телеграму: „Ви звільнили мою країну”. Можливо, цей вчинок був лише виявом любові до Батьківщини, але він дав привід вважати Сержа прихільником фашистів. Французький рух опору вимагає стратити Лифаря, і той змушений виїхати в Монте-Карло з частиною своєї трупи. Минає трохи часу, і суд та особисто генерал Шарль де Голль скасовують обвинувачення. Лифар повертається до Парижа, працює в „Гранд Опера”, відкриває Інститут хореографії, викладає у Сорбонні.

     На початку п’ятдесятих Лифар, як директор Паризької академії танцю, часто буває в журі міжнародних конкурсів. Він радо вітає зірок радянського балету з присудженням премій Анни Павлової, Вацлава Ніжинського, Маріуса Петіпа, Сергія Дягілєва. Він активно шукає контактів з СРСР: пропонує радянським діячам культури дати йому можливість поставити в Москві або Києві свої балети: “Федру” для Плісецької, “Міражі” для Безсмертнової, “Сюїту в білому” для Максимової. За це Лифар готовий віддати колекцію автографів та листів Пушкіна. Але такий варіант не підходить радянській стороні – Серж Лифар офіційно вважається “антисовєтчиком”, зрадником, емігрантом. Коли „Гранд Опера” їхала з його балетами на гастролі до Москви, Сержу відмовили у візі в останню мить...

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

     1958-ий рік стає для Лифаря найщасливішим і найгіркішим одночасно: у салоні Кшесинської він зустрічається зі своїм новим і тепер довічним коханням – шведською графинею Ліллан Алефельд-Лурвіг, і цього ж року його усувають з „Гранд Опера”. Лифаря не запрошують на репетиції навіть тих балетів, які він поставив особисто. Його мистецтво застаріле, він уже не потрібен. Париж не хоче його бачити, а решта міст не мають для нього значення: Монте-Карло, Монтре, Веве, Лозанна...
     Ліллан робила все, щоб у Сержа бодай трохи вщух біль від зради „Гранд Опера”. Вони багато подорожують, і нові враження захоплюють Лифаря.

     На початку шістдесятих він як турист нарешті потрапляє на Батьківщину: милується Дніпром та Софією Київською, гуляє по Володимирській гірці, розшукує могилу батьків на Байковому цвинтарі.

     Він лишається вірним собі: повернувшись, так само збирає раритети; влаштовує виставки, присвячені Пушкіну та Дягілєву; публікує статті й книжки. І хоч його дохід невеликий – лише пенсія від „Гранд Опера” – він не шкодує грошей на те, що вважає своїм священним обов‘язком. Тільки за рік до смерті, коли в нього вже не стало коштів –– Лифар був змушений продати велику кількість рідкісних книг на аукціоні “Сотбі”.

     Згодом у Швейцарії Ліллан відкриє виставку, присвячену самому Сержу, а деякі з його особистих речей та нагород, зокрема, золоту туфельку – відзнаку найкращого танцівника світу – передасть у дар Україні. Та це буде потім... Ще сімдесят сьомого року Серж ненадовго повернеться в „Гранд Опера”. А далі – знову забуття, і поруч – тільки віддана Ліллан та близькі друзі.
     У Лозанні вже тяжко хворого Сержа відвідав Юрій Григорович, який потім очолив журі Першого Міжнародного конкурсу імені Сергія Лифаря.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Ліллан поклала до труни Сержа багато білих лілей – улюблених ними квітів. Останній шлях Лифаря лежав до Парижа, який зустрів процесію траурними повідомленнями всіх великих газет. Сергія Михайловича поховали на кладовищі в Сент-Женев’єв-де-Буа. На його могильній плиті напис: “Серж Лифар із Києва”.

     Серж Лифар повертається на Батьківщину: з відкриттям експозиції в Національному музеї історії України, зі щорічним фестивалем “Серж Лифар де ля данс”, із міжнародним конкурсом артистів балету. Бо він – український Ікар, який розправив крила на французькій землі, а помер у швейцарській Лозанні. Його пам’ятають у готелі “Бо Ріваж” – там, де біля Женевського озера, він провів багато щасливих годин з коханою жінкою. З вікон готелю Серж дивився на французький берег, а до українського – линув думками.

     Кажуть, Швейцарія приймає до себе або великих людей, або великі гроші. Серж Лифар не став багатієм, проте ця земля прийняла українського “блудного сина” в останні роки його життя. Тут відлетіла його душа, але живе пам‘ять про його мистецтво – мистецтво танцювати, кохати і досягати мети.

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003