ІМЕНА
ВЕДУЧА

19.03.05 Телеканал „Інтер” 13:10

25.03.05 Телеканал „Інтер” 11:15

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Одного вихідного дня тисяча дев’ятсот шістдесят дев’ятого року генеральний секретар Комуністичної партії Леонід Брежнєв нудьгував у себе на дачі. Щоб розважити Леоніда Ілліча, його помічник зателефонував на „Мосфільм” і попросив привезти нове пригодницьке кіно. Нової стрічки не було, і керівництво кіностудії вирішило ризикнути і передало для генсека фільм, який цензура вже рік забороняла випускати на широкий екран. Щойно переглянувши картину, Леонід Ілліч зателефонував міністрові культури і сказав: ”Нарешті ви навчилися знімати кіно”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У фільмі, що доволі швидко став народним, несподівано спалахнуло нове ім’я – Павло Луспекаєв. На “Мосфільм” надходили тисячі листів, у яких люди запитували: хто він? чому досі актор такого таланту і такого темпераменту залишався невідомим?

"Клікніть" на фото для збільшення

     До своєї головної, хоч і епізодичної ролі, Павло Луспекаєв ішов довго. Він народився тисяча дев’ятсот двадцять сьомого року в Луганську, в сім’ї вірменина Багдасара Луспекяна і донської козачки Серафими Ковальової. Згодом, коли Павло почав вести щоденники, він написав: ”Когда мать поет, не слушать ее нельзя...”

"Клікніть" на фото для збільшення

     Коли розпочалася війна, Павлові було чотирнадцять років, і школи закінчити він не встиг. Відчайдушний, запальний хлопчак, як і всі його ровесники, мріяв про подвиги. Але на фронт Павла не брали. Уже шістнадцятилітнім юнак сам знайшов дорогу в партизанський загін. Під час одного з рейдів хлопця важко поранило розривною кулею, і його відправили у шпиталь. Лікарі рішуче наполягали на ампутації руки. Та буквально на операційному столі Павло вмовив хірурга дати ще один шанс його організму.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Рана врешті загоїлася, але рубець після неї був не єдиним сумним спогадом про війну. Суворої зими сорок третього року Павло обморозив ноги, що згодом спричинило невиліковну хворобу судин.
     Та після закінчення війни юний Луспекаєв не знав про це. Сповнений мрій та планів, він повертався в мирне життя.
     Якось у Луганському драматичному театрі ставили п’єсу “Сталінградці”. І для виконання в ній військових пісень шукали обдаровану музикальним слухом і голосом молодь.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У Луспекаєва навіть не було атестата зрілості, але він поїхав до Москви і подав заяву до Щепкінського училища при Малому театрі. Клас драматичних акторів тоді набирав народний артист Костянтин Зубов, а творчий іспит Луспекаєву довелося складати Царьову, Яблочкіній та Гіацинтовій. І коли він дочитав до кінця шкільну байку про Ворону та Лисицю, – театральні метри просто плакали від сміху.
     Уже на третьому курсі Зубов запросив Павла на невелику роль у спектаклі Малого театру. І в училищі заговорили про те, що студент Луспекаєв “переграв” багатьох професійних акторів. Після такого успіху Павло потайки почав мріяти про місце в трупі Малого театру. Але через український акцент Луспекаєва ця цитадель театрального мистецтва залишилася для нього недоступною.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Закінчивши училище, Павло отримав роботу в Тбілісі – у театрі російської драми імені Грибоєдова. До Грузії він приїхав уже з дружиною – молодою актрисою Інною Кириловою. За п’ять театральних сезонів Луспекаєв зіграв у тбіліському театрі двадцять чотири ролі. Російську і зарубіжну класику, сучасну драматургію.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Справжній режисер на шляху Луспекаєва з’явився. П’ятдесят третього року, після смерті Сталіна, з політичного заслання до Грузії приїхав учень Мейєрхольда Леонід Варпаховський. Спільна робота з ним принесла Луспекаєву великий успіх у чеховській “Чайці”, де він зіграв Тригоріна. Згодом Варпаховський став працювати у Київському театрі імені Лесі Українки, куди кликав і Павла. У відповідь на його запрошення Луспекаєв написав у листі: “Настав час вирішувати: або отримувати звання і заводити меблі, або вчитися й рости”. Актор, звичайно, хотів учитися. І влітку п’ятдесят четвертого подружжя Луспекаєвих переїхало до Києва.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Проте, у Київському театрі в Луспекаєва було й багато ролей, які давали змогу розкритися його таланту. Якось на виставу „Друге дихання” випадково потрапив Кирило Лавров, який тоді працював у Ленінградському Большому драматичному театрі. Враження від гри Луспекаєва було настільки великим, що Лавров пішов до нього в гримерку і, не маючи жодних повноважень, запропонував роботу в БДТ. Луспекаєв спочатку відмовився, але через кілька місяців він несподівано зателефонував Кирилу і сказав, що купив квиток до Ленінграда.
     До ленінградського театру Луспекаєва спочатку взяли за контрактом, на одну роль. У БДТ тоді ставили п’єсу Горького “Варвари”. На головну роль інженера Черкуна вже затвердили Кирила Лаврова, а Павла Луспекаєва призначили його дублером. Але після перших репетицій усе змінилося.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Одразу після прем’єри «Варварів» актори, задіяні у виставі, пішли до гуртожитку, де жив тоді Луспекаєв. У кімнаті був тільки один стілець, тому всі сиділи на підлозі. Луспекаєв хвилювався. Він іще не розумів: тріумф це – чи повний провал? Але колеги сказали, що сам Товстоногов назвав його роботу великим подарунком Ленінграду. А наступного дня в театрі переповідали, як на Невському проспекті один критик кричав іншому: якщо ти не бачив як цілуються Луспекаєв і Дороніна – то йди і дивися. «Варвари» стали ще одним спектаклем, на який паломництво глядачів не припинялося багато років.
     У Ленінграді в Луспекаєва почала швидко прогресувати хвороба судин – наслідок колишнього обмороження ніг. Біль ставав усе нестерпнішим, а знеболювальні ліки допомагали ненадовго. Мало хто здогадувався, яких страждань коштували йому ролі, але ця мука все одно залишалася для нього найсолодшою в світі.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Луспекаєв не шкодував себе. Щоб показати в одній з вистав загнаного втікача, актор щоразу перед виходом на сцену пробігав сходами кілька поверхів.
     Через хворобу ролей у нього було не так і багато. Та коли Луспекаєв з’являвся на сцені, артисти театру, незважаючи на заборону Товстоногова, стояли за кулісами і з цікавістю спостерігали, як він зіграє цього разу.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Тисяча дев’ятсот шістдесят другого року Товстоногов вирішив ставити хрестоматійне “Горе з розуму”. Луспекаєву дали роль Скалозуба. Після перших репетицій суворий режисер сказав акторам: „Поки що в стилі вистави – один Паша”. Але незабаром хвороба змусила Павла лягти в лікарню. Роль, яка вже піддалася йому, – віддали іншому артистові. Та ось одного дня Луспекаєв несподівано з’явився на репетиції...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Прем’єра спектаклю пройшла без Луспекаєва – йому треба було лікуватися далі. За деякий час театр запросили до Англії – на Авіньйонський фестиваль. Луспекаєв оформив виїзні документи, але в останній момент хвороба його не пустила. Директорка фестивалю надіслала до БДТ телеграму, що дуже засмучена неможливістю приїзду такого чудового актора і сподівається на наступні зустрічі. Але наступних зустрічей – не було. Шістдесят сьомого року Павло Луспекаєв пішов з театру через інвалідність. Йому було тільки сорок років.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Після ампутації життя для Луспекаєва замкнулось у чотирьох стінах. Дні і ночі переплуталися: нестерпно мучив фантомний біль. Щоб утамувати його, Луспекаєву призначили наркотики. Доза доходила до шістнадцяти ампул на день.
     Одного дня він вирішив твердо: цієї страшної залежності треба позбутися. Щоб Якось відволікати себе, Луспекаєв попросив дружину принести йому мішок соняшникового насіння. Але це допомагало тільки трохи. Тиждень він перебував у напівсвідомості, відмовлявся від їжі, а в щоденнику ретельно занотовував години, а потім дні, прожиті без наркотиків. Коли нарешті Луспекаєв відчув себе звільненим, перше, за що він взявся, - почав малювати собі ескізи протезів.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Луспекаєв інколи телефонував Товстоногому, і вони говорили про можливість постановки „Бориса Годунова”. Актор подумки не раз приміряв до себе роль Отелло. Хоч глибоко в душі розумів – без ніг на сцені працювати неможливо. Залишалося ще телебачення, де нетривале перебування в кадрі і монтаж давали змогу приховати фізичні вади.
     Павла Луспекаєва не раз запрошували зніматися в телевиставах – кілька ролей він зіграв, деякі залишилися на рівні проб. Велике ж кіно довго було байдужим до нього. Іще працюючи в БДТ, актор знявся в кількох фільмах – але всі його ролі були епізодичними і діставалися йому випадково. У картині „Республіка ШКІД” Павло Луспекаєв мав грати одного з головних героїв. Уже було знято окремі сцени, та актор захворів і його роль скоротили до кількох епізодів.
     Допомагати Луспекаєву під час зйомок поїхала його дружина. Інна Олександрівна, якій в училищі пророкували блискучу акторську кар’єру, присвятила своє життя чоловікові.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Більшість сцен фільму знімали в Махачкалі. До будинку, де жив герой Луспекаєва – Верещагін – від автотраси майже два кілометри. Але жоден транспорт не міг проїхати в сипучих пісках, і знімальній групі доводилось добиратися пішки. Коли хтось починав нарікати, Луспекаєв на своїх протезах, відмовившись від підтримки дружини, випереджав колону і вперто йшов уперед. Тоді всі замовкали.
     На знімальному ж майданчику з самого початку стало зрозуміло, що роль Верещагіна будуватиметься не за сценарієм, а за Луспекаєвим.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Дублер замінив Луспекаєва тільки в одному з епізодів бійки на баркасі. Усю іншу акторську роботу Павло Борисович виконував сам. Коли матеріал був відзнятий і група повернулася до Ленінграда, з кінофабрики надійшло повідомлення, що всі сцени на баркасі забраковано через низьку якість плівки. Режисер готовий був перезняти їх у павільйоні, проте Луспекаєв наполягав на натурних зйомках. Уже була осінь, море сильно штормило, але група знову виїхала в Дагестан.
     Фільм „Біле сонце пустелі” пережив багато випробувань. Іще під час зйомок роботу над ним зупиняли, намагаючись замінити режисера. Потім до картини висували багато претензій ідеологічного характеру. Цензорам не подобалося, що колишній білий офіцер Верещагін споює „червоного” Петруху, а в епізоді, коли він їсть чорну ікру, вбачали натяк на кремлівське постачання. Навіть після того, як фільм сподобався Брежнєву, йому дали тільки другу прокатну категорію, закривши таким чином дорогу на будь-які фестивалі.
     А втім, у квітні 1970 року картина вийшла на екрани.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Актор почувався окриленим: успіх його Верещагіна був очевидний. І Луспекаєв уже знімався в новому фільмі „Уся королівська рать”, де йому дали головну роль американського політика Віллі Старка. Дні були наповнені репетиціями та зйомками.
     Павло Луспекаєв помер від розриву аорти за три дні до свого дня народження. А ще – це сталося якраз напередодні сторіччя з дня народження Леніна. По Союзу було оголошено всенародне святкування, і траур ніяк не вписувався в графік урочистих заходів. Керівництво БДТ поїхало до Москви, а організатори похорону навіть не знали, де влаштувати громадянську панахиду.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Справжня, велика слава прийшла до актора, коли його вже не було. Пам’ятник на його могилі поставили петербурзькі митники, які називають Луспекаєва найголовнішим митником Росії. А космонавти вже тридцять років кожного разу, в ніч перед стартом, дивляться „Біле сонце пустелі” – картину, що стала для них талісманом.
     Луспекаєву не пощастило ні в житті, ні в смерті. Але йому поталанило в любові. В любові мільйонів людей, які щоразу, передивляючись кадри фільму, разом із Суховим подумки просять Верещагіна-Луспекаева зупинити баркас. Але пані удача залишається невблаганною.

 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003