ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

22.03.03 УТ-1 21:45 23.03.03 УТ-2 10:05

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Наприкінці вісімдесятих у лексиконі радянських людей з‘явилося слово “перебудова”. Воно означало, що все має змінитися, і життя стане кращим. Про це багато говорили й писали, але народ вірив у перебудову приблизно так же, як і в комунізм. І ось ще донедавна наскрізь партійний часопис "Огоньок" став друкувати те, про що не бажано було навіть думати: про сталінські репресії, справу Чурбанова, рашидівську мафію… Це викликало всенародний шок. Та водночас розуміння того, що зміни таки відбуваються. Революційним московським "Огоньком" керував українець Віталій Коротич.
     50 років життя Віталія Коротича пройшло у Києві – місті, де він народився. Його батьки - обоє доктори наук - мали різне соціальне походження. Батько - з простих селян, а мати - онука генерал-губернатора Кубані, дворянка зі славетного роду Котляревських. Про це тепер нагадують тільки дві фамільні срібні ложки, бо після революції її викинули з родового гнізда, і вона виховувалася в інтернаті.
     Коли прийшов час вибирати ремесло, батько сказав Віталію, що існує лише дві професії - лікаря та інженера – в яких людина залежить не від начальства, а від власного уміння. Віталій вибрав медицину. Закінчивши медінститут, він шість років працював кардіологом в інституті Стражеско. Про те, що молодий лікар пише вірші, тоді мало хто знав. Доки Віталієва мама, яка працювала разом із дружиною Бажана, не передала Миколі Платоновичу синові поєзії. Зошит потрапив до Рильського, далі - до Загребельного. І ось найпрестижніша письменницька газета "Літературна Україна" надрукувала цілу полосу поезій Коротича, Драча та Вінграновського. Потім вийшли і перші їхні збірки.
     Отак Коротич прийшов у літературу. Була хрущовська відлига, був простір для творчості та легке запаморочення від успіхів. У 29 років Коротича одночасно обрали секретарем Спілки письменників (до речі, наймолодшим за віком), і призначили редактором журналу «Ранок». Але сидіти на двох стільцях старші товариші-письменники йому не дозволили. Коротич вирішив дилему просто – сам звільнив себе зі своєї першої редакторської посади.
     Згодом він збагнув, що це були не тільки правила гри, а й правила виживання. У ті часи письменників сортирували, з‘ясовуючи: хто з ким? Коротич намагався бути сам із собою. Коли письменників примушували брати участь у кампанії проти Солженіцина, Віталій Коротич утік до Прибалтики. Щоб і не псувати стосунків із партійними чиновниками, і не підписуватися під пасквілем. Але після гучної скандальної історії з Дзюбою Віталія Олексійовича все-таки усунули з посади секретаря Спілки письменників, мотивуючи тим, що творчі люди повинні писати. І він писав: виходили його книжки, популярними ставали його телепередачі. Коротич отримував державні та міжнародні премії.

"Клікніть" на фото для збільшення

     "Всесвіт" і до Коротича був доволі популярним виданням. Але сталося так, що прихід нового керівника збігся в часі з несподівано різким подорожчанням газет та журналів, і тираж "Всесвіту" поповз донизу. Щоб утримати читача, негайно відшукали цікавий роман Ірвіна Шоу, придумали нове оформлення, Коротич пустив у хід свої зв‘язки із західними письменниками. І часопис вижив, став більш світським і ще популярнішим. А потім… Потім вибухнув Чорнобиль.
     Наважитися поїхати з України було непросто, бо в Києві було добре, як буває добре тільки вдома. Тут була стабільна робота, дім, вірні друзі і так само вірні вороги. Коротич сумнівався…
     ... До Коротича "Огоньок" був одним із найбільш ортодоксальних партійних видань. Під керівництвом нового редактора журнал різко змінився – почав вести якусь дивну політику. Він писав про те, що Жовтнева революція була організована на німецькі гроші, що справи ворогів народу фабрикувалися в найвищих кремлівських кабінетах, а дисиденти були винні лише в тому, що мали свою думку… Дехто й досі не розуміє, як могла прорватися така інформація?
     Залишалася ще цензура. І зарплата цензора була вищою за зарплату будь-якого редактора. У країні говорили про гласність, та водночас намагалися її регламентувати. Але контролювати «Огоньок» ставало все важче…
     Жоден журнал, жодна газета в той час не знали такої популярності, як "Огоньок". Кожна його публікація була сенсаційною. Зранку люди займали черги до газетних кіосків, а на підприємствах передплату розігрували в лотерею. Тираж часопису сягав п‘яти мільйонів. Байдужих до нього не було: його або любили, або ненавиділи.
     Однією з найрезонансніших подій, що розвивалися навколо "Огонька", стала справа Гдляна-Іванова. Йшов 1989 рік. Проводилася 19-та партконференція. І от саме в цей час з‘являється стаття слідчих Гдляна та Іванова, про те, що серед її делегатів є люди, причетні до корупції та хабарництва. Коротич вважає, що його тоді просто підставили, бо факти, наведені в публікації, не були перевірені до кінця. Але матеріал вийшов, і редактор мусив за нього відповідати.
     Як і у випадках з іншими корупційними справами, скандал навколо статті швидко стих. Але після того в "Огоньок" посипалися нові матеріали про зловживання партійних чиновників. Їх присилали навіть із комісій партійного контролю. Скандал йшов за скандалом; в Кремлі до Коротича ставилися дедалі гірше. Але при владі ще був Горбачов...
     На початку 90-х стало очевидним, що «Огоньок» як прапор гласності, як журнал соціального критицизму майже вичерпав себе. Люди стояли в чергах уже не за журналами, а за продуктами. Змінювалися настрої, порядки, змінювалась і сама влада...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Було розчарування і водночас розуміння того, що починається новий етап життя. Коротич був уже відомою в світі людиною. Він часто і надовго затримувався за кордоном, брав інтерв‘ю, читав студентам лекції. Про спробу перевороту в серпні 91-го року Віталій Олексійович дізнався, перебуваючи в Сполучених Штатах.
     Згодом газети опублікували списки тих, кого гекачепісти планували арештувати в першу чергу. Прізвище Коротича було 57-м, Єльцина 69-м. Але в колективі "Огонька", того журналу, якому Коротич дав друге народження, його відсутність оцінили по-своєму.
     На той час із пропозиціями про викладацьку роботу до нього вже звернулися кілька американських вузів. Він обрав Бостон...
     Літак "Бостон -Москва" приземлився в аеропорту "Шереметьєво". Повертаючи Коротичу паспорт, митник не втримався і сказав: "З вашими можливостями я б не повернувся…" "А я повертаюся," - відповів він. У нього на це було тисяча причин і одна найголовніша.
     Зінаїда Олександрівна, дружина Коротича, все життя чекала його з усіх доріг. Їхати до Америки вона категорично відмовилася. На гроші, які присилав з-за океану чоловік, будувала у Підмосков‘ї дачу, створювала там затишок і ждала, доки сім‘я знову збереться разом... Вони познайомилися ще студентами, на євпаторійському пляжі. Потім були щоденні листи з віршами. А дочекавшись зимових канікул, він поїхав до неї в Москву і одразу ж повів до загсу.
     Коротича завжди вважали людиною успішною - в усьому. Йому заздрили, наче не могли цього пробачити. Але і в нього були різні моменти - були злети, а були й дні, які він проживав наосліп. Пам‘ятаєте:

Переведіть мене через майдан,
Туди, де бджоли стогнуть в гречці глухо…
Де тиша набивається у вухо,
Переведіть мене через майдан.
Переведіть мене через майдан,
Де всі сміються, плачуть і воюють,
Де часом і себе й мене не чують...

     Ці слова Віталій Коротич написав у найтрагічніші хвилини свого життя. 1971 року він втратив свого єдиного дванадцятирічного сина. Вижити було важко. А ще в цей самий час на нього нещадно обрушилася критика. "Таке враження, що мене добивали", - писав Коротич. І якби не його Зіна, піднятися було б куди важче. За деякий час вона народила йому ще двох дітей.
     Коли Коротич повернувся до Москви, там уже все було інакше - нова Росія, інша влада і зовсім інша журналістика. Багато хто вважав, що Москва його встигла забути, та й всі посади вже давно розібрали.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Московські журналісти пропонують Віталію Олексійовичу випускати „Огоньок в Украінє”. Його запрошують читати лекції в найкращих університетах світу. Тільки от з України пропозицій надходить небагато.
     І все-таки Коротича в Україні читають - він веде колонку в тижневику "Бульвар". Його поява в цій газеті для багатьох була абсолютною несподіванкою. До речі, коли Коротич почав працювати у "Бульварі", тираж газети зріс у десять разів.
     Якось на прийомі в англійському посольстві один з політиків назвав Коротича трагічним. Бо, маючи таку репутацію, він міг би стати послом, міністром, ким завгодно, - а він пише собі якісь книги, якісь статті…

     Дай вам Бог жити в епоху перемін - бажають китайці своїм ворогам. Віталій Коротич не просто жив у цю епоху, він наближав її. Але велич історії полягає в тому, що її хід неможливо спрогнозувати. Зміни для радянських людей обернулися втратою романтичних ілюзій щодо щедрості ринку та безпеки свобод; розчаруванням у лідерах, котрі ці ілюзії пестили. Серед повалених кумирів опинився й Віталій Коротич, який все ж таки пишається тим, що і в епоху перемін залишався самим собою.

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003