ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

04.02.05 Телеканал „Інтер” 23:35

05.02.05 Телеканал „Інтер” 13:30

 
 

     Двадцять другого травня тисяча дев’ятсот сімдесЯт дев’ятого року на вулиці Львова вийшли тисячІ людей. Хоча львів’яни не вигукували гасел і не неслИ транспарантів, це зібрАння було схоже на політичний мітинг. За свідченням очевидців, у натовпі гостро відчувався нАстрій протесту.      Львів прощався зі своЇм улюбленцем – композитором Володимиром Івасюком. По встеленій квітами дорозі труну з тілом на руках неслИ до ЛичакІвського цвинтаря. А на клАдовищі залунала „Червона рута”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Володимир Івасюк народився в містечку КІцмань на БуковИні – в краї, де століттями перехрещувалися декілька культур і звучали українські, єврейські, румунські піснІ. Його батько, Михайло Івасюк, був знАним в Україні письменником. Мама, Софія, - учителькою російської мови.      СільськІ лікарі не могли нічим зарадити. І в страшнУ заметІль на кОнях привіз Михайло ГригОрович із Чернівців професора РадзіЄвського. Після огляду професора розпач змінився радістю. ВолОдько народився в сорочці: крапля їдкОго рОзчину не зачепила рогІвки ока, і зір хлопчика не постраждав.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Щасливий батько забрав немовля додому. Тепер усе життя молодої родини оберталося навкОло дзвінкоголОсого ВолОдька: перша Усмішка, перше слово, перший крок... Ти спи, любий сину, в блакитному сні. ДовкОла нас тиша і місяць в вікні... – промовляв тато до сина словами власної колискової...      Коли ВолОдькові виповнилося п’ять років, він став учитися гри на скрипці в музичній школі.      Коли Володі було дванадцять років, на гонорар за роман „Червоні троянди” тато купив йому старИй австрійський рояль. Володя все більше захоплювався музикою – і не тільки класичною. В їхньому домі часто звучали Карел Готт і Мірей Матьє. У шістнадцять Володя створив у школі вокально-інструментальний ансамбль „БуковИнка”, куди зібрав своЇх голосИстих друзів.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Як до сина педагогів, у школі до Володі ставилися дуже високі вимОги. І хлопець їм цілком відповідав: навчАння – відмінне, поведінка – зразкОва. Але за місяць до випускних екзаменів сталася пригода, яка за тодішніми радянськими законами могла кардинально змінити його подальше життя.      Хлопців вИключили з комсомолу. Володі не далИ золотої медалі. Втім, це не завадило йому тогО ж року вступити до медінститу. Заповнюючи анкету в приймальній комісії, Володя не захотів згадувати цієї шкільної істОрії. Але з якихось джерел про неї все-таки довідались – і юнака відрахували.      У той час родина Івасюків переїхала до Чернівців. Після відрахування з інституту Володі довелось іти працювати слЮсарем на завод „ЛегмАш”.      Працюючи слюсарем, Володя паралельно навчається в музучилищі. Юнак з ентузіазмом та захопленням займається музикою, але бажання зробити її своєю професією ще не прийшло до нього. Після року роботи на заводі, Івасюк знову став студентом Чернівецького медінституту. А згодом туди вступила і його молодша сестра Галина.      Назбирала троєзілля, червону рутОньку,      Та схотіла зчарувати мене, сиротОньку, – на такі слова натрапив Володимир у збірнику коломийок, що був у родинній бібліотеці. Три роки цей образ не давав юнакові спокою. У гуцульських селах він шукав згадки про таємниче чар-зілля. І, нарешті, у РозтОках записав легенду про червону руту – загадкову жовту квітку, яка раз у десять років цвіте червоним. Той, хто зірвЕ червону руту, ніколи не знатиме розлуки та зради.      Олена Кузнецова – Ляля, як її тоді називали друзі – стала першою виконавицею знаменитої „Червоної рути”. Тринадцятого жовтня сімдесЯтого року Ляля і Володя виконали її в програмі „Камертон гарного настрою”, яка йшла у прямому ефірі на всю Україну з Театральної площі Чернівців. Подивитися на цю подію зібрАлося майже все місто. На сусідніх вулицях зупинився автомобільний рух.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Тоді в „Камертоні доброго настрою” брав участь і ансамбль „Смерічка”. Це був перший в Україні вокально-інструментальний ансамбль. Його створив випускник МукАчівського педучилища Левко ДуткІвський – шістдесят сьомого року, в містечку ВИжниця, неподалік від Чернівців. У сімдесЯтому вийшла перша платІвка «Смерічки» — перша в Україні і друга в Радянському Союзі платІвка в новОму тоді стилі ВІА.      Репетиції „Смерічки” у вИжницькому будинку культури Інколи тривали до другої години ночі. І ось на однОму з таких вечірніх зібрань з’явився юний Володимир Івасюк, який привіз показати Левкові ДуткІвському своЇ твори. Отак почалася їхня співпраця. У „Смерічці” Володимира називали на французький манер – Вальдемаром – тому що він непогано знав французьку мову і любив Джо Дассена та Жерара Філіппа.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Тисяча дев’ятсот сімдесЯт перший – зОряний рік для „Смерічки” та Володимира Івасюка. Виходить на екрани перший український музичний фільм „Червона рута” з піснЯми Івасюка. Режисер Роман ОлЕксів зняв красиву історію кохання дівчини-горЯнки та донецького хлопця. Головні ролі зіграли учасники „Смерічки”. Жоден із них не був професійним музикантом чи актором: Василь Зінкевич працював керівником танцювального ансамблю, Софія Ротару викладала в культосвітньому училищі, а Назарій Яремчук вивчав географію в університеті. Знімався фільм у мальовничій карпатській ЯрЕмчі.      Фільм „Червона рута” пройшов із надзвичайним успіхом. Українські піснІ облетіли весь Радянський Союз. Їх співали в Узбекистані і на Далекому Сході. На Центральне телебачення приходили тисячІ листів з проханням іще раз показати в ефірі улюблену „Червону руту”.      У тисяча дев’ятсот сімдесят першому пісня „Червона рута” стала лауреатом першого телевізійного фестивалю „Пісня року”. На завершальному концерті в Москві вона прозвучала у виконанні Василя Зінкевича, Назарія Яремчука і самОго автора – Володимира Івасюка.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Тоді Едуард ХанОк написав „ВербУ”, а Давид Тухманов –      „Гуцулочку”. Долучився до цьогО процесу і Олексій ЕкімЯн – генерал-лейтенант, керівник карного розшуку Москви і... композитор та добрий друг Івасюка. П’ять його пісЕнь записала львівська група „Арніка”.      ПіснІ Івасюка продовжували тріумфальну ходу країною. Ресторанні музИки жартували, що на „Червоній руті” та „ВодогрАї” заробили собІ не на одну машину. Сам Автор всесоюзних шлЯгерів отримував солідні гонорари.      У сімдесЯт другому Івасюк, якому тоді було лишЕ двадцять три, знову став лауреатом „Пісні року” – цьогО разу з „ВодогрАєм”. Цю пісню, на створення якої Володимира надихнув кОсівський водоспад Гук, блискуче виконала на московській сцені „Смерічка”.      Володимир мріє про симфонії, виношує задум опери „Дарина”. Але для тОго, щоб здійснити такі далекосяжні плани, потрібна ґрунтОвна музична підготовка. СімдесЯт другого року Володимир переїздИть до Львова: він переводиться на шостий курс Львівського медінституту і вступає на підготовче відділення консерваторії. Тоді ж у Львові починається співпраця Володимира Івасюка з уже знАним в Україні поетом Ростиславом БратунЕм.      СімдесЯт четвертого року у Львові почалИ підготовку до прем’єри вистави „Прапороносці” за романом Олеся Гончара. Музику до спектаклю режисер-постановник Сергій ДАнченко замовив Володимирові Івасюку – тоді вже студенту композиторського відділення консерваторії.      СімдесЯт шОстого року фірма „Мелодія” випустила платІвку-гігант „Софія Ротару співає пісні Володимира Івасюка”. Платівка одразу розійшлася величезним накладом. Софія Ротару називала Володимира Івасюка „своЇм композитором”. Його „ВодогрАй” приніс співачці перемогу в Сопоті сімдесЯт четвертого року. Коли Івасюку повідомили, що Радянський Союз на престижному міжнародному конкурсі представлятиме саме його пісня, композитор вирішив замовити аранжувАння „ВодогрАю” в Москві. Він не наважився сам розписати партитури для оркестру на сто музикантів, який грав у СОпоті. Втім, те, що надіслали московські спеціалісти, його зОвсім не задовольнило.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Участь у конкурсах, записи пісЕнь, зйомки фільмів... Івасюк намагався поєднувати життя популярного естрадного композитора з навчАнням у консерваторії. Він часто пропускав занЯття, а це тоді було недопустимим. Консерваторія жилА за своЇми суворими правилами, яких ніхто не збирався міняти – навіть заради такого незвичайного студента. Викладач Кос-АнатОльський казав: піснІ      Івасюк пише краще за мЕне, але заняття відвідувати мусить. У липні сімдесЯт шостого року Володимира Івасюка за пропуски виключили з консерваторії. Івасюк і далі вів насичене життя успішного композитора. У своЇ тридцять рОків він уже був автором більш ніж ста пісЕнь, п’ятдесятИ трьох інструментальних творів та музики до кількОх вистав. Офіційним визнАнням для композитора стало замовлення Міністерством культури УРСР кантати на слова Тичини та Рильського „Чуття єдиної родини”.      У квітні сімдесЯт дев’ятого року Володимира запросили в журі конкурсу молодіжної пісні, який проходив у Хмельницькому. Двадцять четвертого квітня він повернувся з конкурсу до Львова, зайшов додому, перевдягнувся і сказав матері, що пІде ненадовго до консерваторії. Більше Володимира не бачили.      Сімнадцятого травня Володю знайшли мертвим. Солдат, який полював на лисиць – це було одним із видів військової підготовки – випадково побачив тіло Володимира в БрюховЕцькому лісі, що біля Львова. Уранці вісімнадцятого травня тіло привезлИ до Львівського моргу. Володимирових батьків повідомили тільки дев’ятнадцятого числа.      На Володимировій шиї не було специфічної борознИ – сліду смерті через повІшення. Але офіційна версія загибелі Івасюка твердила: причина смерті – самогубство. Через місяць після пОхорону композитора в газеті „Львівський залізничник” вийшла стаття прокурора Львівської області. Він писав, що Івасюк переживав творчий занЕпад, страждав на алкоголізм і перебував у депресії. Усе це й призвело до самогубства. Кримінальну справу, яку порушили за фактом загибелі Івасюка, було закрито. Володимирові батьки подавали до Генеральної прокуратури СРСР апеляційні листи з вимОгою продовжити розслідування, але їм відмовили – через брак новОї інформації у справі. Таємницю загибелі Володимира Івасюка не розкрито до сьогодні.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Коли у Брюховецькому лісі знайшли тіло Володимира Івасюка, біля нього був портфель, який композитор зАвжди носив із собою. ЗазвичАй повний новИх нотних партитур – портфель був порожній. Усі ноти зникли. І невідомо, чи почуємо ми колись останні твори Івасюка. Смерть зупинила композитора в той час, коли він почав писати класичну музику, і, можливо, „Червона рута”, „Водограй” та „Мальви” були тільки талановитою прелюдією до іншої, нереалізованої творчості Володимира Івасюка.

 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003