ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

07.01.05 Телеканал „Інтер” 23:40

08.01.05 Телеканал „Інтер” 11:20

10.01.05 Телеканал „Інтер” 10:25

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Одного дня 1929 року до московського видавництва художньої літератури завітала літня перекладачка. У руках вона тримала грубу тацю з паперами. Зайшовши до кабінету головного редактора, перекладачка обурено промовила: “Чому Ви завжди кажете, що відразу – з першого прочитання – неможливо зрозуміти, чи варто перекладати книжку? Ось, приміром, цей чудовий роман, виданий в Парижі, про „стільці з діамантами”. Я переклала його з французької цілком. Рукопис зі мною – можете видавати.” Ледве стримуючи сміх, редактор повідомив бідолашній старій про її помилку: в оригіналі роман було написано – російською і він уже вийшов іншими мовами, а його тріумфальна хода по світу розпочався саме з Москви.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Двадцять восьмого року твір Іллі Ільфа та Євгена Петрова “Дванадцять стільців” закордонні критики визнали найкращим гумористичним романом, написаним у Радянському Союзі. Громадськість цікавило: як можна писати вдвох? “Дуже важко, - відповідали автори. – Адже коли загадкова слов’янська душа має натхнення і прагне працювати – загадкова єврейська душа бажає спокою чи взагалі хоче поїхати на Далекий Схід з метою розширення своїх горизонтів... І навпаки”. Вони й самі не розуміли, як вийшло, що за три роки попереднього знайомства і десять років співпраці вони стали однією людиною – Ільфом-Петровим. Ця людина лишила по собі два видатні романи, книжку блискучих дорожніх нарисів, безліч фейлетонів та газетних статей, кілька кіносценаріїв – за одним з яких був знятий фільм “Цирк”. А ще – двох синів і одну – єдину на двох – доньку...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Як розповідали самі літератори у своїй “Подвійній автобіографії”, письменник Ільф-Петров народжувався двічі. І обидва рази – в Одесі. Спочатку – тисяча вісімсот дев’яносто сьомого року в родині банківського службовця – як Ілля Файнзільберг. Потім – тисяча дев’ятсот другого – як Євген Катаєв, молодший брат відомого письменника Валентина Катаєва. Батько Євгена та Валентина викладав у єпархіальному училищі. Зовні він був дуже схожий на Антона Павловича Чехова.      З поваги до великого письменника незнайомі люди на вулицях часто пригощали братів то апельсином, то цукеркою. Ті охоче брали. Втім, їхнє дитинство не було сповнене самих лише радощів: мати хлопчиків померла, коли Жені було два роки...      Училися вони добре. І поки молодший закінчував гімназію, старший вже впевнено крокував шляхом літератора – пробував писати в одеські газети, відвідував письменницькі збори.

"Клікніть" на фото для збільшення

     В одеських редакціях бував і Ілля Файнзільберг – як поет-початківець. Він друкував свої вірші під псевдонімом „І”, а пізніше – „Ільф”. Він уже встиг закінчити ремісниче училище – як писав згодом, “на мідні гроші своїх батьків”. Попрацював і креслярем, і монтером, і кореспондентом у різних газетах. І навіть у радянській установі – Опродкомгубі – Особливій губернській продовольчій комісії із забезпечення Червоної армії.      У той час влада в Одесі переходила з рук у руки швидше, ніж про це встигали повідомляти газети. Революція, контрреволюція, інтервенція – стихія політичного життя захопила молоду літературну братію: Бабеля, Олешу, Багрицького, Катаєва.      В Одесі Іллю Ільфа доля з Євгеном Катаєвим – так і не звела. Хоч Євген бував на тих самих мітингах і зборах, що й Ільф. Уже в двадцять років він мав за плечима неабиякий життєвий досвід. І навіть разом із братом відсидів півроку в підвалах ЧеКа, обвинувачений у контрреволюційному заколоті. Братам неймовірно пощастило, що їх не розстріляли і відпустили на волю.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Саме робота слідчого Євгена Катаєва надихнула його друга Олександра Козачинського на написання роману “Зелений фургон”.      Сам же Євген переїхав до брата в Москву, мріючи працювати в МУРі. Однак там не виявилося вільних місць, і він іде на роботу до Бутирської в’язниці. Валентин Катаєв – обурений. Його розумний, вихований братик заслуговує на краще, ніж бути наглядачем у тюрмі.      Перше оповідання Петрова вийшло друком. За нього автор отримав гонорар – два золотих червінці. Причому один із цих червінців – старший брат додав від себе, потайки передавши гроші касиру.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Знайомство Ільфа і Петрова відбулося завдяки тому ж всюдисущому Валентину Катаєву. Двадцять шостого року він влаштував молодшого брата на роботу в газету “Гудок”, де вже три роки працював Ілля Ільф. Той, у свою чергу, переїхав до Москви завдяки своєму старшому братові – художнику Михайлу Файнзільбергу, якого всі звали Маф. Редакція „Гудка” розміщувалася на Солянці, 12, у будинку, який називався „Палац праці” і який згодом Ільф та Петров яскраво опишуть у своїх творах. Тоді в “Гудку” зібралася блискуча плеяда літераторів: Булгаков, Катаєв, Олеша, Гехт, Славін, Зозуля, Козачинський, Паустовський... У редакції їх прозвали “гострослови четвертої полоси”.      А надворі був розгул непу: жваво йшла торгівля, процвітали театри, казино та шикарні ресторани. Красивого життя хотілось і молодим письменникам. Для Ільфа його ознакою були краватки, які він збирав іще в Одесі.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Щоб поправити матеріальне становище свого брата та Іллі Ільфа, які швидко подружилися, Валентин Катаєв давав хлопцям завдання – підказував теми заміток для газет, для новостворених журналів “Смєхач”, “Чудак”, пізніше – для “Крокодилу”. Одного дня турботливий, але вічно зайнятий “Старик Собакін” – таким був один із псевдонімів Катаєва-старшого – запропонував хлопцям написати роман. Разом.      Вони залишалися в редакції осінніми вечорами і писали. Власне, писав Петров, бо в нього був гарний почерк. А Ільф – походжав по кімнаті і примушував викидати слова, що спадали на думку одночасно обом – як банальні. Найбільше автори мріяли закінчити нарешті роман і уявляли, як повезуть готовий рукопис санчатами по хрусткому снігу.

"Клікніть" на фото для збільшення

     На початок двадцять восьмого року роман “Дванадцять стільців” було написано. Катаєв-старший – був захоплений. Він сказав, що роману не потрібна його “рука майстра”, але – поставив дві умови. Хлопці мусили подарувати Валентинові золотий портсигар і присвятити йому сам роман. Договір було укладено.      Завдяки зв’язкам Катаєва-старшого, роман “Дванадцять стільців” швидко вийшов друком у видавництві ЗіФ, де працював його друг з Одеси Володимир Нарбут. Ілюстрації до книжки майстерно зробив художник Костянтин Ротов.      І – книга пішла в народ. Її читали із захватом, не відриваючись. Про “12 стільців” добре відгукнулися Мандельштам, Горький та Маяковський. Літературні ж рецензенти – відмовчувалися, вважаючи роман “дурницею”. Та ось у “Правді” з’явилися цитати визначного партійного діяча Миколи Бухаріна з виступу на нараді робсількорів. У доповіді щодо проблем висвітлення соціалістичного будівництва Микола Іванович послався на три епізоди роману: діяльність халтурника Ляпіса, гасло “Пережевывая пищу, ты помогаешь обществу” і плакат „Дело помощи утопающим – дело рук самих утопающих”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Автори довго думали, чим закінчити роман: убити Остапа Бендера чи залишити в живих. Зрештою – кинули жереб. Бендеру випав папірець із черепом та кістками. І все-таки вони надто полюбили свого героя і тому в наступній книжці – реанімували його.      Робота над “Золотим телям” ішла набагато повільніше. І коли на початку тридцять першого року роман був готовий – його взявся друкувати лише часопис „Тридцять днів” – по одному розділу в місяць. У Радянському Союзі „Золоте теля” вийшло окремим виданням тільки після того, як її видали в Америці. А до того – Ільф і Петров мало не втратили надії побачити свою книжку в новенькій палітурці.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У цей час Ільф захопився фотографією. Женя, який позичив йому гроші на фотокамеру, жартував: “Був у мене товариш-співавтор, і були гроші. Тепер немає ні того, ні іншого”. Однак потай він пишався талантами друга. До того ж Ільфу вдалося зробити унікальні знімки. Із вікон свого будинку в Соймоновському проїзді він фотографував храм Христа-Спасителя. Фотокамера Ільфа зафіксувала навіть вибух, який зруйнував цю унікальну історичну й архітектурну пам’ятку... Та найбільше Іллі Ільфу вдавалися світлини людей – дружини, колег. Друга-співавтора, з яким він завжди лишався на Ви.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Ілля Ільф одружився з Марією Тарасенко, яку знав ще з Одеси. Вони познайомилися в майстерні художника Соколика, де його учениці писали свої перші полотна.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Одруженню Петрова передувала цікава історія. Одного разу він – душа будь-якої компанії – розважався з Юрієм Олешею в такий спосіб: викидав на перехожих з вікна своєї квартири велику ляльку на ниточці. Бабусі лякалися, дами верещали, а два письменники, яким тоді було трохи за двадцять, заходилися реготом. Аж раптом у двері постукали дві школярки, і попросили показати їм цю „чудову” ляльку. Одна з них – Валя, - згодом стала дружиною Петрова.      Перебуваючи в довгих закордонних поїздках – а Ільф і Петров об’їздили мало не всю Європу – вони щодня надсилали своїм дружинам сповнені турботи листи. Розпитували про дітей, описували побачене, розказували, які подарунки привезуть додому. Петров писав своїй Валентині: “Я кохаю тебе, як десять років томУ”.      Будучи кореспондентами газети “Правда”, у тридцять шостому році вони побували в Сполучених Штатах. Там народився задум нової книжки – “Одноповерхова Америка”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Проте в Москві писати разом друзі вже не змогли: хворий на туберкульоз Ільф рідко виходив з дому. Писали окремо: кожен свої глави. Із завмиранням серця несли вони свої роботи на показ одне одному... І були щасливі побачити, що текст вийшов цілісний – “ільфо-петровський”. Коли один літературознавець – на парі, – намагався розпізнати що ким було написано – веселощам співавторів не було меж: він не вгадав жодної глави.      ...Вони почали писати фейлетон а, прощаючись, домовлялися, як завжди: “Завтра о десятій?” – “Ні, краще об одинадцятій”... Але наступного дня о цій порі Ільф уже метався в передсмертній гарячці. І все повторював Петрову, який дуже любив музику: “Бідний Женя, я заважаю Вам слухати симфонію...” Ілля Ільф пішов з життя гарного квітневого дня тридцять сьомого року. На його похороні Петров ховав самого себе.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Лише п’ять років зміг він прожити без Ільфа. Петров наче намагався жити за двох: писати кіносценарії та статті, працювати в “Огоньку”, редагувати українське видання “Крокодилу”... Навіть фотографувати – як Ільф. Але... він став сумною людиною. Як Ільф. А коли почалася війна – пішов на фронт.      Потім було літо сорок другого року. Севастополь і відступ радянської ескадри... Бомба вцілила в корабель, який вивозив поранених. Люди тонули, але під шквалом вогню інші судна не могли затримуватися, і своїми гвинтами лише добивали потерпілих... Цю трагедію на власні очі побачив і Євген Петров, який разом з іншими кореспондентами „Огонька” залишав захоплене німцями місто. У Новоросійську журналістів посадили на літак, що вилетів до Москви... Серед 18 пасажирів загинуло п’ятеро. Одним із загиблих був Євген Петров.

"Клікніть" на фото для збільшення

     І все ж таки історія Ільфа і Петрова – це історія сатириків, яким щастило. Адже вони працювали в ті часи, коли все менше місця лишалося для гумору й сатири, а про критику суспільного устрою або влади навіть мови не було. Дивлячись на це, один з їхніх героїв сказав: “Коли я бачу це нове життя, ці зрушення – мені хочеться не усміхатися, а молитись”.      ...Ільф та Петров не поставили жодного підпису під тими зверненнями інтелігенції: “виявити”, “покарати”, „знищити”, “знешкодити”, – які надходили до „судових трійок” – швидких на покарання машин репресивної системи. Після письменницької поїздки на Біломорканал, коли всі (навіть Горький та Зощенко!) звітували про грандіозне будівництво великими нарисами – вони – Ільф і Петров – відбулися єдиною фразою про те, що там Остап Бендер “виправився б”.      Вони страждали, коли арештовували їхніх товаришів: Осипа Мандельштама, Бориса Пільняка... Трагедією для Ільфа було самогубство його кумира Маяковського... Друзям стало важче вигадувати жарти, коли під прицільним наглядом сталінських лікарів помер Максим Горький.... “Чому в нашому лексиконі не лишилося таких слів, як чесність?“ – писав Петров у своїх блокнотах.      Тоді, сорок восьмого року, на робочі столи Сталіна та Маленкова лягали записки від Олександра Фадєєва – генерального секретаря Спілки радянських письменників. У записках йшлося про те, що означена організація вважає грубою політичною помилкою видавництва “Радянський письменник” друк масовим накладом творів Ільфа і Петрова – творів пасквільних та наклепницьких.      Розповсюдження затаврованих радянською владою книжок вважалося злочином. І весь “письменницький” будинок у Лаврушинському провулку, де жили родини Ільфів і Катаєвих, принишк, передчуваючи лихо...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Герої романів – усі ці діти лейтенанта Шмідта, мільйонери Корейки, Шури Балаганови, Паніковські та Козлевичі, – походили з милої серцю Одеси. Близькі, друзі й колеги письменників упізнавали в цих персонажах себе. Причому прізвище було від одного, зовнішність бралася – від другого, професія – від третього, а звички й поведінка – були списані з четвертого.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Одеські сатирики Ільф і Петров не лакували дійсність, а описували буденне життя тих, хто був поруч. Наприклад, старшого брата Петрова – Валентина Катаєва можна було впізнати в інженері Брунсі, а їхній дядько, Михайло Катаєв, голова повітової земської управи, служака й зануда – став Кісою Вороб’яніновим. Сам же великий комбінатор склався з кількох людей на прізвище Бендер: викладачки гімназії, власника м’ясної крамниці та чиновника радянської установи – і одного Остапа – рідкісного авантюриста, любителя літературних вечорів – Остапа Шора. Такі непересічні персонажі легко переходили зі книжкових сторінок на театральну сцену, на кіно- і телеекрани.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Жарти й дотепи, придумані або взяті з життя Ільфом і Петровим на початку двадцятого століття – можна почути на одеських вулицях і зараз. На Малій Арнаутській та Гімназичній, на Портофранківській та вулиці Кірова. У дворику Одеського літературного музею стоїть пам’ятник „Антилопі гну”. А на Дерибасівській усі охочі до діамантів можуть посидіти на стільці роботи майстра Гамбса.      Діти Ільфа і Петрова отримали у спадок від батьків – не діаманти, а ім’я й талант. Петро Євгенович Катаєв, нині покійний, був відомим кінооператором, знімав “Сімнадцять миттєвостей весни”. Ілля Євгенович – композитор, автор пісні “Стою на полустаночке” – мешкає в Сполучених Штатах Америки. Олександра Іллівна – багато років працювала редактором. І саме її стараннями зараз виходять з друку як загальновідомі твори Ільфа-Петрова, так і нові: Петрова – “Мій друг Ільф” та Ільфа – “Записні книжки”. Вона дбайливо зберігає все, що несе пам’ять про батька. Чудом вцілілі листи тата до мами лягли в основу її книжки “Ілля Ільф, або Листи про кохання”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Для письменників життя триває доти, доки читач цікавиться їхніми творами. Доки подобається їхній стиль, зрозумілий їхній гумор. Доки ім’я їхніх героїв залишається прозивним. У період перебудови дорожні нариси “Одноповерхова Америка” цитували всі – від Горбачова до Лігачова. “Дванадцять стільців” та “Золоте теля” – і досі вважається енциклопедією бюрократизму, невігластва, дрібного шахрайства.      Іллі Ільфу належать слова: “Усі талановиті пишуть по-різному, а бездарі – однаково. І навіть одним почерком”. Ільф і Петров писали талановито, адже й тепер, висловлюючи найзаповітніші мрії, ми згадуємо про білий пароплав, Ріо-де-Жанейро та ключ від квартири, де гроші лежать.      А ще – вони писали чесно, а значить – надовго.

 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003