ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

15.03.03 УТ-1 21:45 16.03.03 УТ-2 10:05

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Санітари щільно обмотували людину мокрим простирадлом і прив’язували її до ліжка. Простирадло висихало, стискало тіло ще дужче і завдало неймовірного болю, від якого людина починала кричати. А ще були інсуліновий та електричний шок, та ін’єкції нейролептиків – препаратів, які спричиняли зміни у головному мозку. Це – так звані медичні методики, які застосовувались до політв’язнів у спеціальних психлікарнях МВС Радянського Союзу.
     Використання психіатрії у репресивних цілях почалося ще за часів Хрущова. На з’їзді партії він оголосив, що у Радянському Союзі тільки психічно хвора людина може виступати проти існуючого ладу. Згодом, у квітні 1969 року, був закритий лист у ЦК КПРС керівника КДБ Андропова, в якому він пропонував використовувати психіатрію у політичних цілях. Центром репресивної психіатрії СРСР був московський науково-дослідний інститут судової психіатрії імені Сербського.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Один з найвідоміших політичних в’язнів спецпсихлікарень Радянського Союзу - Петро Григоренко. Генерал Григоренко був найкращим втіленням більшовистської мрії: від простого селянського хлопця він доріс до генерала. Але через критичні виступи проти створення культу Хрущова, дискримінації в армії його ув’язнюють і визнають психічно хворим. Це відбувалося двічі: у 1964 та 69 роках. Саме тоді світ дізнався про зловживання психіатрією у Радянському Союзі. Більшість радянських психіатрів або не знала про них, або боялась і мовчала. Доки у самвидаві не з’явилася заочна експертиза генерала Григоренка.
     Зухвалому автору, психіатру Семену Глузману - Славі, як його називали домашні, тоді було лише 25. Свою експертизу він провів на основі матеріалів кримінальної справи, які йому передала адвокат генерала Калістратова,та бесідах з близькими людьми Петра Григоровича.
     Відомий у Радянському Союзі та й у всій Європі письменник, лауреат Сталінської премії, Віктор Нєкрасов міг дозволити собі дещо більший ступінь свободи, ніж пересічні радянські громадяни. Його письменницька квартира в Пасажі була одним із осередків київського дисидентства. Тут дискутували на заборонені теми, читали самвидав і тамвидав, слухали “Голос Америки”. Тут Семен Глузман знайомиться з математиком Леонідом Плющем, літературним критиком Іваном Дзюбою та іншими людьми, які перебували у духовній опозиції до радянської влади.
     На початку 72 року поет Іван Світличний зустрів у київській книгарні чекіста, який працював з ним під час першого затримання КДБ. Той відвів його у бік і сказав: ви відчуваєте, що гряде зміна епох? Світличний зрозумів: слід чекати біди. У травні 1972 зняли з посади першого секретаря ЦК компартії України Петра Шелеста. На його зміну прийшов Володимир Щербицький. Короткий період суспільної відлиги 60-их закінчився. У Києві знову почалися арешти. Семен Глузман тоді працював психіатром на швидкій допомозі. 11 травня 1972 року він вийшов вранці з будинку на вулиці Артема, де жив з батьками, щоб іти на роботу.

     У квартиру на Артема Семен Глузман вже ніколи не повернувся. Закритй суд, куди навіть не пустили батьків Глузмана, визнав його винним у розповсюдженні самвидаву й виніс вирок: 7 років позбавлення волі і 3 роки заслання. Після суду його помістили у внутрішню в’язницю київського відділення КДБ, що на вулиці Володимирській.
     Через кілька місяців Глузмана етапом відправили на місце відбування покарання – знамениту Пермську 35 зону.
     Багато років потому Глузман напише: “Табір зустрів мене шоком занурення в історію. Поряд доживали свій арештантський термін селянські сини із Західної України й Прибалтики. Тут-таки знов пристосувались до життя діди, що раніше служили в німецькій поліції, а тепер активно „стали на шлях виправлення”... Усі ми їли ту саму гнилу капусту, ходили тим самим строєм.”
     Максимальний строк, 25 років, у зоні мали прибалтійські лісові брати та воїни УПА. Деякі сиділи навіть по 30 років. Були в зоні і дисиденти нового часу різних національностей: українці, прибалти, росіяни, євреї. Глузман спілкувася з усіма. Він був генератором ідей та з’єднувальною ланкою між різними національними групами.
     З ініціативи Глузмана в’язні почали випускати “Хроніку 35 зони”, де докладно описувались всі події зеківського життя. Хроніку переписували малесенькими літерами на тоненький папір та різними способами передавали на волю. За кожне таке “послання” з зони арештанти платили позбавленням побачень, перебуванням в карцерах, додатковими роботами. Але вони продовжували це робити, щоб не втратити самих себе.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Духовним батьком і вчителем Глузмана у зоні став Іван Світличний. Саме він власним прикладом навчав його терпимості і розуміння. І саме Світличний був поряд з Семеном, коли той отримав звістку про смерть матері.
     Після 35 зони Глузман перебував на засланні, в Тюменській області, у селищі Нижня Тавда. Туди до нього приїхала дружина Ірина. На вічній мерзлоті міські мешканці Глузмани навчилися вирощувати українську картоплю і годували нею всіх знайомих-зсильних. У Тавді пішла до школи їхня донька Юлія. Лише у 1982 році родина Глузманів повернулась до Києва.
     У Києві дипломованому психіатру Глузману вдалося влаштуватися на завод „Промарматура”. На заводі Глузман виготовляв змішувачі для ванних кімнат. Він працював, але не полишав надії емігрувати. І написав листа на ім’я Андропова. Глузман просив: або дайте можливість працювати за фахом, або дозвольте виїхати з країни. Знову на превеликий подив Семена Фішелевича, лист подіяв. З міністерства охорони здоров’я України прийшов у відповідь величезний пакет. Відтак у міському відділі охорони здоров’я Глузману спочатку запропонували будь-яке місце в лікарнях Києва. Семен Фішелевич хотів знову працювати психіатром на швидкій допомозі – як до арешту в 1972. Але сказали, що немає місць. Глузман пройшов курси перекваліфікації і став лікувати дітей.
     А тим часом системі, яку Глузман так ненавидів, залишалося існувати недовго. У Москві почалися демократичні зміни...

"Клікніть" на фото для збільшення

     У 91 міністром охорони здоров’я став Юрій Спіженко. В той час велика кількість людей стала звертатися до міністерства з вимогою зняти несправедливо поставлений психіатричний діагноз. Фахівців, які могли б цим займатись, не було. Юрій Спіженко запропонував Глузману взяти цю нелегку справу на себе і створити якусь організацію, яка б могла вирішувати такі справи.
     Не бажаючи копирсатися в минулому і бути знаряддям помсти, Глузман зосереджується на повсякденній професійній діяльності. Він налагоджує контакти з київськими фахівцями і в їхньому середовищі знаходить собі нових друзів – не обов’язково дисидентів, а просто порядних професіоналів. У 1991 році Глузман з колегами створює Асоціацію психіатрів України.
     З ініціативи Асоціації на кошти західних міжнародних організацій відкривається Центр реабілітації жертв воєн і тоталітарних режимів. Спеціалісти центру – лікарі, медсестри,психологи – допомагають колишнім політв’язням, воїнам Української повстанської армії.
     З першого березня цього року міжнародні організації припиняють фінансування центру. Більш ніж тисяча старих людей, які отримували тут допомогу, залишаться сам-на-сам зі своїми бідами. Під загрозою ліквідації й спеціальна комісія при Асоціації психіатрів, яка вже 12 років надає безкоштовну юридичну допомогу психічно хворим людям, у яких незаконно відібрали квартиру чи роботу.
     Семен Глузман ніколи не приходить у двір батьківського будинку, де пройшла його доарештантська юність, тому що це вже - минуле. Хоча він нічого не забув, в його серці немає ненависті. Ще в зоні він розв’язав для себе проблему розуміння і терпимості. Адже справедливість - часто синонім помсти. А світ, в якому постійно шукають винних, приречений на нову кров і руйнування.

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003