ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

20.03.04 УТ-1 21:45 21.03.04 УТ-2 10:05

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Восени 1903 року під вікнами житомирської жіночої гімназії гордо дефілював молодий хлопець. Дівчата покидали книжки, роздивляючись гарного молодика, а вся Велика Бердичівська заздрісно поглядала на формений картуз парубка. Такий міг бути тільки в столичного студента!      Юнак тріумфально посміхався. Нарешті він винагороджений - за „втрачене” за книжками літо, за насмішки однолітків, за страшенний переляк під час іспитів. Тепер він, Іван із Фещенків-Чопівських, вивчатиме в київській Політехніці чи не найприбутковіше виробництво в Україні - цукроваріння. Тоді він ще й гадки не мав, що стане всесвітньо відомим науковцем, але зовсім в іншій галузі...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Столична громада не одразу прийняла провінціала. Насправді ж майбутній науковець зі світовим ім’ям, Іван Фещенко-Чопівський міг пишатися своїм походженням. Іванів предок Гнат Чоп за воєнні заслуги був нагороджений польськими королями: отримав шляхетське звання та понад п’ятнадцять тисяч гектарів землі на околицях Житомира, де згодом постало мальовниче селище Чоповичі. Тоді ж і нащадки Чопа стали називатися Чопівськими...      ...Родина поштмейстера Адріана Андрійовича Фещенка-Чопівського жила у Чуднові неподалік Житомира. У серпні 1893 року старшого сина Івана віддали до першої житомирської класичної гімназії, і він переїхав у губернський центр. Згодом туди перебралися і його батьки із сестрою Олександрою.      1900 року від туберкульозу помер Адріан Андрійович. Щоб допомогти матері утримувати родину, шістнадцятирічний Івась став найматися репетитором до гімназистів. І вже тоді почав серйозно замислюватися над тим, яку професію обрати.

"Клікніть" на фото для збільшення

     З часу заснування у 1898 році Київський політехнічний інститут вважався одним з провідних технічних вузів регіону. Політехніка видавалася Іванові справжнім храмом науки, в якому він мріяв ставити свої перші досліди з хімії та переймати досвід корифеїв російської науки: Менделєєва, Жуковського, Тімірязєва...      Проте щороку вимоги до вступників ставали вищими. Відчуваючи свою не дуже сильну - на рівні житомирської класичної гімназії - підготовку, абітурієнт Фещенко-Чопівський подав заявку відразу на всі відділення - хай буде що буде... І таки домігся свого: юнака зарахували на хімічний факультет - опановувати фах інженера-цукровара. Проте згодом кардинально змінив свої уподобання - після екскурсії на один з металургійних комбінатів Східної України Іван вирішив стати металознавцем.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Свої дослідження Фещенко-Чопівський розпочав із технологій хіміко-термічної обробки заліза. І найпершу ж роботу, в якій він опублікував свої методики зміцнення поверхні металів, - визнаний у галузі металознавства фахівець - професор Іжевський - назвав „настільною книгою всякого інженера”.      У Києві Фещенко-Чопівський, як і багато його однолітків, стає активним учасником українського національного руху. Він бере участь у роботі „Української громади” та „Просвіти”. А з початком революційних подій, глибоко переконаний у тому, що „Україна потребує ладу і правопорядку, і цей лад мусить бути щиро народним”, Фещенко-Чопівський приєднується до Української партії соціалістів-федералістів. Як представника партії, його обирають депутатом Київської міської думи, а пізніше - членом Центральної ради.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Прихильність до молодого науковця керівників Центральної ради: Грушевського, Петлюри та Винниченка, - вивела Фещенка-Чопівського на пост міністра торгівлі та промислу в уряді Української Народної Республіки.      1918 рік видався для України ще бурхливішим, ніж революційний сімнадцятий. Влада переходила з одних рук до інших, а учасники національно-визвольних рухів вели один з одним непримиренну боротьбу. За критику гетьманату Фещенку-Чопівському довелося кілька тижнів просидіти за ґратами Лук’янівської в’язниці.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Після того, як уряд УНР знову прийшов до влади, Фещенка призначили торговельним аташе української місії в Бухаресті: він мав відати забезпеченням матеріальних потреб армії Директорії. До Румунії Іван виїхав зі своєю другою дружиною - Зінаїдою. Вони познайомилися в Київській міській раді, де Зіна працювала друкаркою. Весела та лагідна, Зіна стала вірною дружиною та помічницею Івана Адріановича. Її великим бажанням було створити добрі умови для праці чоловіка. В Бухаресті у Фещенків-Чопівських народилася донька - Ірина. Проте омріяного тихого щастя молодим батькам не судилося: сім’ю закрутив вир бурхливих політичних подій.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Після підписання Ризького миру між більшовиками і польським урядом державний апарат УНР разом із більш як п’ятдесятитисячною армією мусили рятуватися на польських теренах. Опинившись із родиною у Варшаві, Іван Адріанович і далі служить в уряді УНР: спочатку керує роботою військової закупівельної комісії, забезпечуючи потреби залишків української армії, а з січня 1921 року очолює в місті Тарнові Раду Республіки.      ... Рада Республіки проіснувала 220 днів і у серпні 1921 року саморозпустилася. Політична боротьба в середовищі української еміграції поклала край державницьким починанням українців у Польщі. Як згодом напише у своїх спогадах Іван Адріанович, „громадянство на еміграції було голодне і пересварене. Треба було шукати праці і заробітку”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У пошуках роботи Фещенко-Чопівський приходить до Варшавського політехнічного інституту. Замість рекомендаційних листів він подає професорові Варшавської політехніки Броневському свою роботу „До питання про цементацію заліза”, і той, проглянувши перші сторінки, одразу ж рекомендує взяти Фещенка на роботу. А незабаром Івана Адріановича запрошують до Краківської гірничої академії на посаду професора металургії...      ...Запрошуючи українця Чопівського на посаду радника у справах військової продукції, керівники Державного збройного відомства Польщі почувалися ніяково. За їхньою порадою, польський президент розпорядився надати вченому польське громадянство, як людині, яка знає чи не всі військові таємниці Речі Посполитої...

"Клікніть" на фото для збільшення

     На початку двадцятих років Іван Адріанович регулярно приїздив із Польщі в Україну. У Львові він викладав теорію металів в Українському таємному університеті, очолював Технічну секцію Наукового товариства імені Шевченка. Коли ж більшовицькі позиції на західній Україні остаточно зміцніли, поїздки Фещенка на батьківщину стали небезпечними - і припинилися.      Михайло Грушевський, давній знайомий і вчитель Фещенка, не встояв перед обіцянками більшовиків надати йому можливості для наукової праці і 1924-го року приїхав з Відня на батьківщину. Дізнавшись про це, Фещенко-Чопівський наважився надіслати Грушевському листа в Україну. У відповідь Грушевський писав, що хотів би бачити Івана Адріановича в Києві, біля себе, і що, здається, для України настав-таки час розбудови. Покреслену й десятки разів редаговану чернетку відповіді батька Ірина Чопівська-Богун і досі зберігає в себе.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Листів від Грушевського більше не надходило, і Фещенки зосталися в Катовице - невеликому містечку біля Кракова. Іван Адріанович працював на металургійному підприємстві „Байльдон”, керуючи дослідним центром.      У 1944-му році, коли радянські війська підступали до польських кордонів, багато українських емігрантів, що жили в Польщі, зібралися на Захід - від радянської влади їм годі було чекати добра. Вирушив до Сполучених Штатів і молодший син Івана Адріановича - Юрко. Батько їхати відмовився. Уже літній чоловік, всесвітньо відомий фахівець із металургії та металознавства, який до того ж покинув політичну діяльність ще 20 років тому, навряд чи становитиме загрозу для системи, і його не будуть чіпати...

"Клікніть" на фото для збільшення

     Червона армія увійшла у Катовице 27 січня 1945 року. Через місяць до помешкання Чопівських прийшли два радянські офіцери СМЕРШу - розпитати господаря про його роботу „під німцями”. А вже 14 березня до їхнього під’їзду під’їхав чорний „газик”, щоб назавжди забрати Івана Адріановича від дружини та доньки...      За кілька днів по арешті Фещенко опинився в Києві, у Лук’янівській в’язниці. Одразу почалися допити, між якими Івана Адріановича та інших ув’язнених виводили на роботу - розбирати завали на зруйнованому Хрещатику. Дружина і донька дізналися про місцепробування батька тільки у вересні сорок п’ятого, коли від нього надійшла листівка.

"Клікніть" на фото для збільшення

     В одному з листів, якому пощастило подолати цензурні перепони і дістатися до Катовице, Іван Адріанович писав: „Имейте в виду, что может наступить момент, когда вам обеим можно будет ехать к Юрию. На меня - не оглядывайтесь”.      З десяти призначених років покарання Фещенку залишалося відбути ще дев’ять. Він розумів, що вороття додому вже не буде, бо на нього чекав Інтлаг - політичний табір посиленого режиму в передполярній зоні Комі АРСР. Таких закладів у системі сталінських каральних таборів - ГУЛАГу - було чимало. Інтлаг ставав останнім притулком для мільйонів людей.      ...Серед в’язнів табірного пункту „Абезь” сивочолий Іван Адріанович мав незаперечний авторитет. У нього просили поради, як у батька. І як рідній людині намагалися полегшити умови існування: принести ліки, дістати цукру або печива.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Виснажений хворобами, Іван Фещенко-Чопівський тихо відійшов 2 вересня 1952-го. Довгі роки в приполярній тундрі на його могилі стояла лише дерев’яна табличка - П-49. Без прізвища, без імені.      ... Санітарний табір Абезь припинив своє існування в 54-му. Вцілілі люди верталися додому, а ті, що дому вже не мали, і далі жили в табірних бараках.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Минали роки. Перебудова, яка розпочалася в СРСР, дала можливість відкрити сторінки таємних архівів КДБ. Тисячі імен репресованих чекали на реабілітацію. 1996 року українська делегація вперше за роки незалежності змогла побувати у Республіці Комі і встановити металевий хрест на місці колишнього табірного кладовища.      Після арешту Івана Адріановича смершівці перерили квартиру Чопівських, шукаючи підтверджень співпраці Івана Адріановича з німцями або матеріалів таємних досліджень. Нічого протизаконного не виявили. І не догледіли офіцери пакету, який вже після обшуку помітила Ірина. На ньому батьковою рукою було написано: „Моїм дітям по моїй смерті”

"Клікніть" на фото для збільшення

     Розпечатати пакунок Ірина наважилася лише у 1984 році, коли у батька мав бути сторічний ювілей. Під грубим сірим папером обгортки виявилися особисті татові документи, фотокартки та папка з його спогадами, які Іван Адріанович назвав „Хроніка мого життя”...      Йшов час. Зінаїда Фещенко-Чопівська, втрачаючи надію отримати звістку від чоловіка, тяжко захворіла. До фізичної недуги додалася душевна. Вона жила, але світ втратив для неї цінність. Єдине, чого хотіла - знову побачити свого Івася.

"Клікніть" на фото для збільшення

     На плечі Ірини ліг подвійний тягар. Тавро доньки ворога народу фактично перекреслило для неї майбутнє. Її ніде не приймали на роботу, а, крім того, за нею був встановлений постійний нагляд. На фабрику вдалося влаштуватися тільки після того, як колишні татові колеги взяли гріх на душу і письмово засвідчили, що хоч її „батько був з інтелігентів”, але „мати - робітниця”. Познайомившись під час навчання з юнаком із Холмщини Іллею Богуном, Ірина згодом вийшла за нього заміж. Дітей подружжя не мало.

"Клікніть" на фото для збільшення

     ...Поховавши чоловіка, з яким прожила понад сорок років, Ірина Чопівська-Богун самотньо живе в Катовице. Усі її близькі родичі мешкають в Америці, і вони спілкуються дуже рідко. Втім, Ірину завжди тішать звістки з України - вісті від майже чужих людей, які прагнуть зберегти пам’ять про Івана Адріановича на батьківщині. Завдяки їм Ірині вдалося видати друком спогади Фещенка-Чопівського і провести символічне поховання землі з його могили в Комі на житомирському кладовищі. До Житомира Ірина Іванівна приїздила й тоді, коли міська рада вирішила увічнити ім’я науковця та громадського діяча на карті міста...

"Клікніть" на фото для збільшення

     „Старші покладають надії на молодих, віддають їм пошану і спадок” - написав Іван Фещенко-Чопівський у щоденнику одного зі своїх табірних товаришів. Втім, він завжди вірив, що його здобутком були не лише наукові праці та підручники, за якими зараз вивчають металургію в усьому світі. Він хотів залишити у спадок молоді свої думки та мрії про кращу долю України.

 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003