ІМЕНА

Введіть прізвище героя:

ВЕДУЧА

24.12.05 Телеканал „Інтер” 14:00

29.12.05 Телеканал „Інтер” 00:00

 
 

"Клікніть" на фото для збільшення

     Далекого тисяча дев‘ятсот чотирнадцятого року в переповненому салонними пристрастями петербурзькому клубі „Бродячий собака” зустрілися двоє: імпозантний художник і модна поетка. Він запропонував написати її портрет – вона погодилась. Створений ним образ став її візитною карткою на довгі роки.
     ...З...нову ці двоє зустрінуться через півстоліття, у Лондоні. Вона – Анна Ахматова – почесний доктор літератури Оксфордського університету. Він – Юрій Анненков – російський емігрант. „Я любила той декадансний портрет, – скаже Анна Андріївна Юрію Павловичу, – і добре пам’ятаю: спекотний липневий день, на мені красива шовкова сукня й білі туфлі. Але як давно це було...”

               Двадцать первое. Ночь. Понедельник.
               Очертанья столицы во мгле.
               Сочинил же какой-то бездельник,
               Что бывает любовь на земле.


               И от лености или со скуки
               Все поверили, так и живут:
               Ждут свиданий, боятся разлуки
               И любовные песни поют.


               Но иным открывается тайна,
               И почиет на них тишина…
               Я на это наткнулась случайно
               И с тех пор все как будто больна.



"Клікніть" на фото для збільшення

     Аня Горенко, майбутня поетеса Ахматова, народилася тисяча вісімсот вісімдесят дев‘ятого року на Великому Фонтані, у передмісті Одеси. Згодом родина відставного інженера-механіка флоту Андрія Горенка переїхала до Царського Села – в містечко, уславлене поетичними рядками молодого Пушкіна. Улітку діти Горенків відпочивали в Севастополі, де норовливу Аню називали „дикункою”. Чорноморське привілля і царськосільська розкіш стали найяскравішими дитячими спогадами Анни.
     Горенки також часто відвідували Київ, де мешкали родичі матері, Інни Еразмівни. Поки батьки займалися своїми справами, дітей доглядала бонна. Щодня разом із француженкою вони ходили на прогулянку – до Царського саду, на схили Дніпра.

"Клікніть" на фото для збільшення


     Мабуть, не випадковим було знайомство Анни із гімназистом Миколою Гумільовим. 1903-го року, в Царському Селі вони вперше побачили одне Одного на святвечір. Гумільов знався на поезії – його вірші вже виходили друком, – і в перших рядках юної поетеси він відчув споріднену душу.
     Синій зошит зі віршами буде найдорожчим Аніним скарбом, коли їй, після розлучення батьків, доведеться жити в Києві.
     Родичі по матері, Вакари, влаштують племінницю до престижної Фундукліївської гімназії. Але там, серед заможних дівчаток, Аня почуватиметься самотньою та знедоленою. Яким же щастям стане для неї приїзд Ніколя Гумільова, що не витримав розлуки! У затхлій атмосфері київського будинку наче повіє столичним вільнодумством.

               Он любил три вещи на свете:
               За вечерней пенье, белых павлинов
               И стертые карты Америки.
               Не любил когда плачут дети,
               Не любил чая с малиной
               И женской истерики.
               …А я была его женой.



"Клікніть" на фото для збільшення

     Життя в Парижі промине, як „сновидіння, яке пам‘ятаєш усе життя”... Її переповнятимуть поетичні рядки, і Гумільов одним із перших оцінить їхню велич. „Ти – поет. Будемо друкувати”, - скаже він. Але спершу Анні доведеться обрати псевдонім. Андрій Горенко заборонить доньці ставити його прізвище під віршами, які вважає заримованими жіночими дурощами. І Анна стане Ахматовою – на честь улюбленої бабусі – татарки.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Молоде подружжя повертається до Росії. Гумільов уводить Анну до літературно-мистЕцького товариства Петербурга і представляє як поетку Ахматову. Анна Ахматова ввійшла в російську поезію саме тоді, коли символізм уже не панував неподільно. „Наш бунт проти символізму цілком правомірний, адже ми відчували себе людьми двадцятого століття і не хотіли залишатись у минулому”, - писала Ахматова.
     Перша її книжка „Вечір” набула несподіваної популярності серед читачів і колег – богеми північної столиці, яка збиралась у кабаре „Бродячий собака”.

               Да, я любила их, те сборища ночные, -
               На маленьком столе стаканы ледяные,
               Над черным кофеем пахучий, тонкий пар,
               Камина красного тяжелый, зимний жар,
               Веселость едкую литературной шутки
               И друга первый взгляд, беспомощный и жуткий.



"Клікніть" на фото для збільшення

     Друга збірка Ахматової „Чотки” вийшла в березні чотирнадцятого року. Наче чотки, зосереджено перебирає вона свої емоційні сплески; тривожною нотою звучить передчуття біди. Попереду – війни та революції. У вирі подій опиняється під загрозою її шлюб із Гумільовим.
     Анна їде в родовий маєток Гумільових Слєпньово, до маленького сина Лева. Гумільов, охоплений патріотичними почуттями, - вирушає добровольцем на фронт. Їхні шляхи розійдуться: через чотири роки вона попросить у нього розлучення.

               Тебе покорной? Ты сошел с ума!
               Покорна я одной Господней воле.
               Я не хочу ни трепета, ни боли,
               Мне муж – палач, а дом его – тюрьма.
               Но видишь ли! Ведь я пришла сама…
               Декабрь рождался, ветры выли в поле,
               И было так светло в твоей неволе,
               А за окошком сторожила тьма.



     Близькі Ахматовій люди, що зостались у Росії, майже всі поповнюють списки жертв більшовицького терору. У серпні двадцять першого року Анна Андріївна дізнається про арешт Гумільова. Даремно вона звертається по допомогу до Максима Горького. Миколу Степановича було страчено – як активного учасника так званої контрреволюційної змови.

               Мне голос был. Он звал утешно,
               Он говорил: «Иди сюда,
               Оставь свой край глухой и грешный,
               Оставь Россию навсегда.
               Я кровь от рук твоих отмою,
               Из сердца выну черный стыд,
               Я новым именем покрою
               Боль поражений и обид».


               Но равнодушно и спокойно
               Руками я замкнула слух,
               Чтоб этой речью недостойной
               Не осквернился скорбный дух.



"Клікніть" на фото для збільшення

     Стосовно ж самої Ахматової діятиме негласна постанова – „не арештовувати, але й не друкувати”.
     Вона пише „у стіл”, знайшовши притулок у мистецтвознавця Миколи Миколайовича Пуніна. Той мешкає у флігелі знаменитого Фонтанного дому – колишнього палацу Шереметьєвих. Анна Андріївна уже жила в цьому будинку – у підвалі, із Вальдемаром Шилейком. Тепер вона – громадянська дружина Пуніна. Поряд, у сусідніх кімнатах, живе його колишня родина.



               Не недели, не месяцы – годы
               Расставались. И вот наконец
               Холодок настоящей свободы
               И седой над висками венец.
               Больше нет ни измен, ни предательств,
               И до света не слушаешь ты,
               Как струится поток доказательств
               Несравненной моей правоты.



     Однією з причин розставання Ахматової з Пуніним був переїзд до Ленінграда сина Анни Андріївни Льва Гумільова. Лев прагне вступити до університету й оселяється у Фонтанному домі. Присутність сина Ахматової для Пуніна – надто обтяжлива.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Тридцять п‘ятого року Льва Гумільова заарештовують, звинувативши в студентському терористичному заколоті. Але головна причина арешту очевидна для всіх: він – син Ахматової та Гумільова – двох „імперських” поетів. Заодно за ґрати кидають і Пуніна – викладача репресованих студентів. Анна Андріївна звертається до Сталіна – і „два чоловіки її життя” опиняються на волі.
     Згодом Сталін дозволяє їй друкуватися: вірші Ахматової подобаються його доньці Світлані. „Де Ахматова? Чому нічого не пише?” – цікавиться Йосип Віссаріонович під час урядового прийому на честь письменників. Як наслідок – її приймають до Спілки письменників, нею починають цікавитися видавництва. По сімнадцятирІчній перерві виходить друком збірка під назвою „Із шести книг”, яку Анна Андріївна з гіркотою назвала „подарунком доньці від батька”.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Велика Вітчизняна війна застає Ахматову в Ленінграді.
     Сорок четвертого року Ахматова повернулась у Москву, вже сповнену радісних надій і чекання перемоги. А її шлях лежить далі – до післяблокадного Ленінграда. Та опинившись удома, Анна Андріївна розпачливо оглядається навкруги. З її кімнати у Фонтанному домі зникло багато дорогих серцю речей, які зв‘язували її з минулим: дарунки Пуніна, листи Гумільова, альбоми Оленьки Глєбової-Судєйкіної... Залишилася тільки сіра буденність повоєнного життя.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Тієї осені Ахматова довго і тяжко хворіла. Друзі організували для неї таємний фонд допомоги. Грошову суму для Анни Андріївни Борису Пастернаку вдалося виклопотати в Літфонді тільки через два роки. Тоді ж їй повернули продовольчі картки і дозволили займатися перекладацькою діяльністю.
     Стосунки із сином були складними: навіть у дорослому віці він не бачив собі місця в її житті. До того ж, сорок дев‘ятого року Льва Гумільова знову було заарештовано – цього разу за антирадянську поезію.

               Показать бы тебе, насмешнице
               И любимице всех друзей,
               Царскосельской веселой грешнице,
               Что случится с жизнью твоей –
               Как трехсотая, с передачею,
               Под Крестами будешь стоять
               И своею слезою горячею
               Новогодний лед прожигать…


"Клікніть" на фото для збільшення

     Ахматова безуспішно намагалася визволити сина. Переламавши себе, написала „Славу миру” – цикл панегіриків Сталіну і партії. Але жертва була даремною. Лев Гумільов вийшов на волю тільки в п‘ятдесят шостому. „Жити разом не будемо”, - сказала йому мати. Анна Андріївна свідомо віддаляла від себе сина – щоб зберегти йому життя.
     ...Після 20-го з’їзду партії вийшла друком її велика збірка „Біг часу”, до якої увійшли вірші, написані впродовж півстоліття. Ахматову було висунуто на здобуття Нобелівської премії – в її особі за кордоном вшановували всю велику російську культуру – культуру Пушкіна, Толстого, Достоєвського.
     12 грудня 64-го року Ахматовій урочисто вручили премію Етна-Таорміна – за внесок у світову літературу. А вона – видатна поетка Срібного віку – залишалася такою ж безсрібницею, як і в далекій юності.

"Клікніть" на фото для збільшення

     У поїздці на Сицилію, де їй вручали премію, Ахматову супроводжували літератори. Серед них був і Микола Бажан, якому Ахматова із захватом розповідала про своє українське коріння; про те, як перекладала збірку Франка „Зів’яле листя”; про поезії, написані в Києві.
     На схилі літ поетеса, яка все життя писала вірші, за її висловом, „на краєчку підвіконня”, мала власне житло – надану Літфондом дачу на березі Фінської затоки, в Комарові. „Ахматовкою” називав Пастернак потік шанувальників, що квапилися відвідати Анну Андріївну в її „будці” і висловити їй своє захоплення. Поетка приймала гостей до останніх днів.

"Клікніть" на фото для збільшення

     Ахматова померла тисяча дев‘ятсот шістдесят шостого року – після кількох інфарктів і нескінченних нападів стенокардії, які вона зносила мужньо, як і все в житті. Того сумного дня Корній Чуковський записав у щоденнику: „Сьогодні п‘яте березня. Анна Ахматова померла від п’ятого інфаркту в Домодєдові. З Ахматовою я був знайомий з 1912-го року – стоїть переді мною тоненька, кокетлива, горбоноса дівчина, в яку я більше вірю, ніж у цю брезклу, розпухлу, із хворобливим обличчям бабцю”.



               Здесь все меня переживет,
               Все, даже ветхие скворешни
               И этот воздух, воздух вешний,
               Морской свершивший перелет.


               И голос вечности зовет
               С неодолимостью нездешней,
               И над цветущею черешней
               Сиянье легкий месяц льет.


               И кажется такой нетрудной,
               Белея в чаще изумрудной,
               Дорога не скажу куда...


               Там средь стволов еще светлее,
               И все похоже на аллею
               У царскосельского пруда.



     Сорок років Анна Ахматова була Королевою без Королівства. Вона вела війну із жорстоким швидкоплинним часом – за можливість так любити, так мріяти, так писати. І перемогла час – назавжди залишившись Королевою Срібного віку.

 

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

"Клікніть" на фото для збільшення

 

Produced by
NIRVANA Studio

 

© OMEGA-TV 2003